radiosvoboda.org
Що таке смертельний бій? Жодна пафосна пісня про війну цього не передасть краще за суху статистику. Це коли зі взводу у 15 осіб у строю залишилося лише троє. 19 червня 2014 року, село Крива Лука Краснолиманського району Донецької області – там житомирські десантники потрапили в засідку, вступили в бій. Радіо Свобода наводить розповідь про службу в зоні АТО та про бій під Кривою Лукою сержанта Руслана Кравця. Більшу частину часу він ніс службу на горі Карачун поблизу Слов’янська. Звідти залишилися світлини панорам міста, зняті крізь приціли, і багато спогадів.
Істинний героїзм на війні – часто залишається непоміченим і невідзначеним, бо проявляється у вчинках на такій гранично тонкій і критично небезпечній межі між життям і смертю, у пеклі на землі, після якого залишаються лише списки загиблих, поранених, глибокі контузії і дикі травми, а також нагороди для командирів. А якщо й вдається роздобути реальні свідчення, то, по суті, завдяки диву.
Руслан Кравець служив у полку спецназу ЗСУ, який сьогодні дислокується в Хмельницькому, а раніше, ще з радянських часів, був розквартирований в Ізяславі. Спецназ – еліта армії. Про неї ходять легенди. Але в українських реаліях швидше ходять легенди, складені на основі реальних подій, про те, як цю еліту армії планомірно розвалювали.
Руслан живе в Києві, був на Майдані, на Грушевського. Розповідає, що спочатку дехто з його нових військових побратимів не розумів, навіщо він брав у цьому участь, навіщо стояв «за Європу». Він відповідав, що стояв за зміну системи в Україні: «Було б добре жити за європейськими законами, але люди на Майдан вийшли насамперед за свою країну, тому що далі так жити не можна було».
У березні, коли починалася російська окупація Криму, сам пішов до військкомату, запропонували служити в 95-й Житомирський окремій аеромобільній бригаді. Про армійський спецназ ніхто вже й не згадує, його треба створювати з самого початку. «Я вирішив – добре, піду в Житомирську бригаду, я через Житомир якраз додому, на Вінниччину, їжджу».
Про війну сержант Житомирської бригади розповідає дуже спокійно й просто, без гніву чи демонстративного болю. Хоча біль там скрізь і в усьому. Коли немає позерства й театру, потворність війни й мужність конкретних людей оголюються до самого краю.
Ділиться враженнями від озброєння сепаратистів: «Коли ми відбили БТР у сепаратистів, подивилися: він немов щойно з конвеєру. Сучасний, новенький. А у нас старі, роздовбані».
Руслан розповідає, що іноді українським військовим доводилося ремонтувати військову техніку за власний кошт, щоб БТРи й танки могли виїхати на завдання.
Пригадує, як місцеві ще на самому початку конфлікту, коли не стріляли, «зупиняли» їх: кидалися під БТРи, на кожному кроці кричали їм «бандерівці», «правосєки», виривали з рук автомати. Потім місцеві ж і розповіли, що за це людям платили по 300 гривень: «Вони продали свій дім за 300 гривень, не усвідомлюючи, що там, де приходять якісь люди зі зброєю, починають захоплювати будинки, міста, то там будуть стріляти рано чи пізно. Як це можна було не розуміти?»
«На блокпосту сепаратистів було стільки шприців, ніколи стільки в житті не бачив»
Розповідає, як довелося долати відчуження: «Ми коли тільки приїхали в Слов’янськ, у мене було таке відчуття, ніби це десь під Москвою, що це вже не Україна, але ж це Україна. І як мене у власній країні можуть називати окупантом? У селах навколо Краматорська, Слов’янська люди здебільшого за Україну, а от у самих містах є різні люди, є ті, хто за Росію».
«Сепаратисти розміщували свої міномети, артилерію за житловими будинками, за іншими цивільними будівлями. Це робилося для того, щоб ми не могли прямо відповісти й нам важче було стріляти», – розповідає Руслан Кравець. Підсумок такої тактики не лише зруйновані житлові будинки, а й університет, школи.
Ще один підсумок – зруйновані долі тих, кому жити далі, після війни: «Те, що вони, сепаратисти, заходять до будинків місцевих і кажуть: дайте мені те, те на революцію, – це нікого вже не дивує, всі звикли. Але от я розмовляв з місцевою жінкою, яка розповіла, як переховувала дочку, бо ті вибирали дівчат симпатичних з місцевих і забирали, ясно для чого. І жахливо, що сусіди, з якими жили по тридцять років, казали: от вона бандерівка, забирайте її і розстріляйте».
Каже, що був просто шокований блокпостом сепаратистів, коли побачив його вперше зблизька: «Коли потрапив на перший блокпост сепаратистів, там стільки шприців було, що ніколи стільки в житті не бачив. Їм дали наркоту, зброю, то вони відчувають себе царями».
Але визнає, що у бойовиків є ядро військових професіоналів: «З-поміж сепаратистів є «гарматне м’ясо», його там багато, але є і підготовлені люди, їх теж багато. Вони чинять нормальний спротив. Непідготовлені люди такий би спротив не чинили».
Про кордон зауважує, що його на сході як такого справді не було, що там є села, розполовинені цим кордоном, і вони ці села – це така яскрава ілюстрація реальності. «Ту російську зброю тягнули через кордон із самого початку конфлікту. Щоб зрозуміти, що таке українсько-російський кордон, його потрібно бачити. Ми були на узбережжі від Чонгара до Арабатської стрілки. Ніч. 10 кілометрів кордону, за які відповідаєш. Нема нікого й нічого, – описує кордон Руслан. – Але якщо в мене немає ні тепловізора, ніяких приладів нічого бачення, чи можу я побачити, що коїться вздовж цих 10 кілометрів?»
Водночас, у зоні АТО проблем із захисним спорядженням не було: «Я можу казати про те, що бачив на власні очі: всі, хто перебував у зоні обстрілів, на блокпостах, були забезпечені касками, бронежилетами. Так само у нашій бригаді з цим проблем не було. Мені дзвонять, питають: прийшла повістка, що робити, лягати в лікарню? Що я можу їм відповісти, що не йдіть захищати власну країну? У цьому є і провина ЗМІ, коли починають розповідати, що там і бронежилетів немає, і касок, і не годують. Ведеться спеціальна робота, щоб вимагали солдат забрати з передової, щоб здіймати бунти. Але хто тоді буде воювати? Хтось це все навмисно підігріває».
«Я вже нічого не чув, по віддачі в плече розумів, що ще стріляю»
Руслан їхав у першому БТРі, у розвідгрупі. Перед цим вони з опівночі до шостої вечора, тобто близько 18 годин уже просиділи в БТРі. Думали переправитися вбрід через річку, щоб не їхати дорогою, де могла чекати засада. Але річка виявилася заглибокою – три метри. З цих трьох метрів і почалася трагедія. Пригадує, що командир дав команду рухатися вперед і залишатись у машині. Хоча був варіант і облаштувати засідку та відстрілюватися зі зручної позиції, попереду був блокпост сепаратистів.
Хлопців із колони порозкидало.
Руслан каже, що дуже здивувався потім, коли дізнався: бій тривав 40 хвилин. Для нього це було 5 хвилин: «Там час зовсім інакше спливає». Пояснює, що коли на полі лежать поранені, то з того боку притишуються навмисно, чекають, поки за пораненими поповзуть свої. Тоді вони розстрілюють усіх разом: «Наші хлопці лежали, кричали, що стікають кров’ю. Ми змогли їх перетягнути джгутами».
Далі пригадує хрест на високому пагорбі, силует людини, яка за метрів 50 від цього хреста з’явилася на вершині. У силуета в руках був підствольний гранатомет. Про свою участь у бою Руслан розповідає так, ніби всі, без сумніву, тільки й можуть так поводитися поміж тіл загиблих товаришів, крові й вибухів гранат під потилицею у стані повної контузії, тобто повної оглушеності й напівпритомного стану: «Я був дуже сильно контужений. Я витягував пораненого товариша з поля бою, не міг швидко тягнути, мені вже дуже погано було. Попросив нашого розвідника допомогти, а він швидко його тягне, я йому кажу: я не можу так швидко, почекай».
«Бачу хрест на горі, трохи далі від нього вийшла людина з РПГ… Граната вибухнула у мене просто за потилицею, мене вдарило вибухом. Я вже нічого не бачив і не чув. Але мозок ще працював, поповз далі під пагорб і намацав асфальт. Там уже були наші», – пригадує Руслан. До тями прийшов в лікарні в Харкові, почув, як запитували про те, чи отримував знеболююче. «Мене перевели з реанімації до неврології. Такі відчуття – космічні (посміхається). Лікар запитує, де праве коліно й ліва п’ятка, а ти не можеш відповісти».
Після бою під Кривою Лукою у Руслана повністю оглушене одне вухо. Лікарі обнадіюють, що барабанні перетинки іноді можуть самі відновлюватися. Якщо слух відновиться, Руслан готовий повернутися в зону АТО. Він розповідає, що статус учасника бойових дій командування обіцяє дати після закінчення антитерористичної операції.
Триває сезон відпусток. Українці постять у соціальних мережах свої фотографії з відпочинку на пляжах і в горах. Гарячого літа 2014 року в Україні до цього всього мало б додаватися усвідомлення: хтось може лежати на комфортабельних пляжах, бо такі, як Руслан лежали оглушеними на узбіччі доріг чужих донецьких сіл як мішень для мін; хтось насолоджується красотами Карпатських гір, бо такі, як Руслан до кінця боролися під горою, на якій височіли поруч хрест і силует з гранатометом. Це війна. Це війна Росії проти України, яка загрожує всім, хоч її офіційно досі ніхто не оголошував.
