zhzh.info
Більше трьох місяців, як готель “Житомир” став домівкою для понад 70 вимушених переселенців з Донбасу. У одній із родин незабаром з’явиться новонароджена дитина. Вона матиме місцем реєстрації своєї появи на світ саме Житомир. Перший заступник міського голови Сергій Сухомлин повідомив, що для майбутнього малюка вже виділено окрему кімнату з кондиціонером…
Не скаржиться на умови проживання й решта переселенців, у тому числі й понад 30 дітей, яким надали місця у дитячих садочках і житомирських школах, де вони вже мають нових друзів. Дехто із луганчан наразі придивляється до житомирського ринку нерухомості, щоби, можливо, саме тут придбати житло – Житомир їм сподобався…
Директор КП “Агенція з управління майном міської ради” Валерій Матвеюк, що опікується переселенцями, розповідає про безкоштовні для них і проживання, і триразове харчування, допомогу соціальних служб міста з питань належної реєстрації, працевлаштування, психологів тощо.
За першу половину липня на потреби біженців використано 83 тис. грн. обігових коштів підприємства. Сергій Сухомлин переймається тим, що нестача обігових грошей КП може бути головною проблемою подальшого проживання переселенців у готелі “Житомир” та звертається до городян з проханням об’єднатися щодо допомоги мешканцям готелю так само активно і небайдуже, як це роблять житомиряни стосовно підтримки 95-ї аеромобільної бригади у зоні АТО.
Потреба спонсорської допомоги є практично у всьому, що необхідно кожній людині: від продуктів харчування і до зубних щіток та інших предметів особистої гігієни. Щоправда, приносити продукти харчування будь-ким тут забороняють. Адже йдеться про дітей: якість продуктів має бути підтверджена сертифікатами.
Луганчанка Тетяна не надякується житомирській підприємиці Ларисі Черновій, котра за власні кошти забезпечила усіх переселенців індивідуальними наборами засобів гігієни і продовжує постійно ними опікуватися.
Про ситуацію на Сході України біженці говорять неохоче. За спостереженнями Валерія Володимировича, вони тривожаться за долю залишених рідних і близьких, відтак мало ходять Житомиром, де, з усього видно, почуваються ще не зовсім адаптованими. Хоча зізнаються: приємно вражені гостинністю та доброзичливістю городян, що йде у розріз із залякуваннями страшилками про бандерівців, які навіювали їм на малій батьківщині.
Подружжя Тетяна і Олег у день зустрічі з переселенцями поверталося у рідний і звільнений від терористів Слов’янськ. “Наша квартира вціліла, – радо говорить Олег. – Їдемо відбудовувати своє місто. Дуже велике спасибі житомирянам за гарний притулок. Адже там було неможливо жити: людей відловлювали і примушували копати траншеї… У моїй присутності бойовики завели за ріг будинку молодого хлопця і розстріляли тільки за те, що він вимагав, аби вони поїхали геть… Нас лякали, що тут людей зі Сходу України вбивають… А виявилося все зовсім навпаки”…
Заради справедливості: не в усіх житомирян однакове ставлення щодо переселенців. Дехто з нас, схвалюючи в цілому надання їм прихистку, разом з тим пропонує влаштовувати луганчанам та донеччанам не тільки заходи з гарного дозвілля, а й відвідини Смолянського кладовища, де – свіжі могили полеглих у боях за цілісність України молодих житомирян…
Постає логічне і доцільне, як підстава для роздумів, запитання: завдяки чому вдалося зберегти від руйнації понад стотисячний Маріуполь? Відповідь очевидна: Маріуполь уникнув долі десятків інших зруйнованих міст Донбасу тільки завдяки контролю ситуації в місті добровільними дружинами городян спільно із силовиками АТО. Хоча у Маріуполі й знаходилося понад 250 добре озброєних терористів, однак організовані беззбройні дружинники у мирний спосіб унеможливили терористичний хаос у місті. Там російські найманці не розстрілювали за рогом будинку одинокого протестувальника – протестували тисячі…
Як би там не було, проте в усьому світі в усі часи і в усіх народів до біженців ставляться зі співчуттям та намаганням надати допомогу. Особливо, коли йдеться про біженців-дітей. Навіть тоді, якщо на запитання: “Де твій батько?” дитина, можливо, відповість: “Воюет с бандеровцами”… Діти не винні.
Антон БЕЗДІТКО, газета «Місто»
