inspired.com.ua
Сьогодні тільки лінивий в нашій країні не жартує на тему мешканців східних регіонів та росіян. Нові порівняння та жарти щодня з’являються в соціальних мережах, ЗМІ тиражують цитати з Twitter та Facebook. До повноцінного шовінізму ще не дотягує, але наше суспільство наближається до нього драконівськими кроками – машини на луганських чи донецьких номерах обов’язково паркуються ще гірше, ніж київські.
Якось несвідомо ми від національно визвольної боротьби перейшли до поділу кордонів між своїми ж. Зараз в мене полетять камені, адже «они хотели в Россию, пусть получают!» потім «они сами себя довели до такого состояния» і на останок «они там убивают наших!». Ось так раптово в одній Єдиній Країні, яку пропагують всюди, з’явилися «ми» і «вони». Найсумніше, що за весь цей час «ми» так і не зробили жодної спроби зрозуміти «їх», зрозуміти чому «вони» такі, зрозуміти більше, ніж нам дають ТБ та Інтернет.
Ми, вся свідома частина України на сьогодні є носієм культури, освіти та правильного підходу до світу, але ведемо себе як пихаті сестри Попелюшки, що не давали хорошій дівчині вийти з попелу та проявити свої кращі якості. В Шарля Перро все завершується добре (хоча в Братів Грімм цим сестрам голуби повикльовували очі), але в реальному житті Попелюшка, після такої кількості зневаги та байдужості бачить в добрій феї Росії того, хто врятує її та нарешті витягне з брудної кухні. Більшість скаже, що вони самі винні – хто їм заважав розвиватися, працювати та будувати краще майбутнє для себе, своєї родини, свого регіону? Київ зміг, Львів зміг, Вінниця змогла, навіть Яремче і те має свою стратегію розвитку! А Схід як був бідним, таким і лишився.
Коли ти спостерігаєш за такими трагічними подіями, як ті, що відбуваються в Україні, ти проходиш кілька етапів емоційної участі. Останнім, після палких дискусій та вчинків, приходить холодний пошук відповідей. Я веду мову не про поділ на винних та героїв, а про першопричини таких змін. Якщо цього не зробити, то ми можемо безліч часу дискутувати на тему відсталості Сходу та Росії, їх недалекості та тупості, але це абсолютно нічого не змінить. В першу чергу в цьому будемо винні ми, а не вони. Бо саме ми маємо надати можливості тим, кому повезло в житті не так, як нам, а також припинити в решті решт ділити людей нашої країни на групи.
Ми, такі інтелігентні, європейські та розвинуті так і не змогли раціонально, використовуючи світові практики соціологічних, поведінкових та культурологічних моделей розібратися, що сталося і як з цим боротися. Ще у 1954 році американський політолог і соціолог, радник кількох американських президентів, Едвард Банфілд досліджував взаємозв’язок між рівнем розвитку суспільства і його статків та заможністю і довірою в спільноті. Пізніше, в 90-х роках це питання стало популярним завдяки Френсісу Фукуямі та його теорії соціального капіталу, але ще до того, в глухому італійському селі Банфілд, можливо, описав і поясним те, що сьогодні відбувається в Україні. Результати він виклав у своїй книзі «Моральні основи відсталих суспільств» (Moral basis of a backward society), яка була видана у 1958 році.
Банфілд, разом з родиною, у 1954-1955 роках прожив 9 місяців у невеликому селищі нв регіоні на півдні Італії, який на фоні іншої країни мав найнижчі показники соціальної активності та був фактично, найбіднішим. В 9 розділах праці він аналізує та описує висновки, отримані після інтерв’ю місцевих мешканців, переглядів архівів та власних спостережень. Часто, герої книги, місцеві, говорять тими словами, які ми чуємо від людей зі Сходу Україні. Яскраві риси його терміну ‘amoral familism’, який він називає найвпливовішою рисою того суспільства, можна легко впізнати в українському кумівстві. Чим глибше ти занурюєшся в книгу, тим тверезішим стає твій погляд на Схід.
Наприклад, той факт, що в описаному в книзі регіоні, результати виборів кардинально різняться з року в рік отримує своє пояснення. Адже, коли селянам потрібно годувати родину, а державної допомоги не передбачається, вони з легкістю віддають перевагу тому кандидату, який заплатив їм більше. Чи переймаються вони моральними докорами? Ні, бо для них поняття «свобода слова» та «демократія» не існують, як такі, вони ніколи з ними не стикалися. Освіта та культура в регіони на такому рівні, що можна сказати – практично відсутня. До найближчої школи іноді ходить автобус, але дітей радше залишать вдома допомагати в господарстві, ніж віддавати в школу: «все одно нічого не дасть, адже в нас немає грошей щоб відправити дитину вчитися далі».
На фоні всього цього чітко починає проступати роль держави, яка б мала звернути увагу на проблеми свого ж народу. Натомість, більш успішні та наближені до столиці регіони мають те, про що віддалені навіть не чули. Коли автор книги запитував, чому вони не виступають за своє право на відремонтовану дорогу та школу для дітей, люди апатично відповідали, що не бачать в цьому сенсу, бо все одно нічого не зміниться. Втім, в книзі також описані і приклади тих, хто зумів вирватися, отримати вищу освіту та знайти роботу – вони не повертаються додому. Слова культура, освіта та спільнота набувають зовсім інших значень, їх роль у розвитку та становленні фінансово та морально здорового суспільства виходить на перший план.
Сьогодні, в час коли наша країна фактично в стані війні з сусідами і зі своїми землями, як ніколи потрібно зібрати всю свою силу та мудрість і послуговуючись не емоціями, а тверезою наукою знаходити рішення питань, які роками були в тіні і використовувати кризу, як можливість. Ми постійно говоримо про толерантність та розвинутість нашого суспільства і поблажливість є однією з найважливіших рис такої спільноти.
Нам вже час перестати ділити людей на «ми» та «вони», навчитися в першу чергу ставити себе на місце інших, а вже потім судити. Так, можливо ми втратимо величезну частину матеріалу для демотиваторів та коментарів, але те, що ми отримаємо буде набагато ціннішим, ми отримаємо націю, яка не осуджує. До того часу ми будемо дуже бідними морально, але дуже розумними.
