ВВС Україна
Рік, що минає, був найбільш насиченим важливими політичними подіями в історії иУкраїни, ВВС Україна підвів підсумкм року, що минає.
За 2014 рік політична Україна змінилася до невпізнаваності. Віктор Янукович, чиї позиції рік тому здавалися надзвичайно сильними, сьогодні переховується на території Росії. Україна вступає у 2015-й рік з новим президентом, кардинально оновленим парламентом та, як констатують експерти, новим, активнішим та відповідальнішим суспільством.
Утім, не бракує і скептичних оцінок. Прізвища найвищих державних посадовців змінилися, але чи можна говорити, що за рік Україна отримала справді нову політичну систему? Чи вийшла на новий рівень боротьба з корупцією? Чи почалися в країні справжні, а не декларативні реформи? Відповіді на ці питання наразі далеко не є однозначними.
ВВС Україна пропонує читачам згадати найзначиміші події та тенденції політичного року, що минає.
Перемога Майдану
Вимоги найтривалішої та, за деякими даними, найчисленнішої масової акції у центрі Києва кілька разів мінялись протягом трьох місяців Євромайдану. Однак наліпки “Вимога номер один – відставка Януковича”, котрі ще в грудні почали розвішувати Києвом активісти, навряд чи сприймалися всерйоз на початку цього року.
Проте в кінці лютого режим Януковича зазнав краху. Мітингувальники заполонилиМежигір’я, яке напередодні залишив повалений президент, у парламенті сформувалася нова більшість, і навіть патрулі ДАІ вивісили на своїх автомобілях євромайданівські прапорці.
Ціна перемоги була надвисокою. У середині січня на вулиці Грушевського у центрі Києва почалися перманентні сутички протестувальників з силовиками і пролилася перша кров “майданівців”. Апофеоз протистояння припав на 18-21 лютого, коли правоохоронці почали масово застосовувати проти учасників протесту вогнепальну зброю.
Частину вулиці Інститутської, на якій загинуло найбільше людей, перейменували в алею Героїв Небесної Сотні. Однак багато хто вважає, що кращим способом вшанувати пам’ять полеглих було б покарання винних у масовій загибелі “майданівців”.
Нинішні керівники силових відомств наразі констатують, що більшість підозрюваних втекли до Росії.
#кримненаш і #братуворот
Те, що Росія ставиться до українського Майдану, м’яко кажучи, прохолодно, було відомо. Можна було передбачити і те, що стосунки між Кремлем та пореволюційною владою у Києві вибудовуватимуться непросто.
Однак для більшості спостерігачів стали несподіванкою події, котрі стрімко розгорталися у Криму з останніх днів лютого, після втечі з країни Віктора Януковича.
Захоплення невідомими людьми з важким озброєнням будівлі тамтешнього парламенту, блокування “силами самооборони” українських військових частин, дозвіл російських Федеральних Зборів на введення військ на територію України, невизнаний міжнародним співтовариством “референдум” 16 березня та, зрештою, підписання Володимиром Путіним “Договору про прийняття Криму до складу Росії” – між першою та останньою подією цього ряду минуло менше трьох тижнів.
Протягом практично усього 2014 року Росія концентрувала на кордоні з Україною велику кількість своїх вояків.
Існують свідчення про те, що саме з-за східного кордону бойовики “ДНР” та “ЛНР” отримують озброєння, фінансування та підтримку живою силою – ці звинувачення офіційний Кремль заперечує.
Фактом однак є те, що українські-російські відносини перебувають у наймасштабнішій за новітню історію кризі.
Опублікована у грудні програмна стаття Дмитра Медведєва про “прагматизацію” двосторонніх стосунків не дає експертам підстав для того, аби скидати з рахунків можливу ескалацію конфлікту між Україною та Росією у 2015-му.
У будь-якому разі, український уряд виділяє у бюджеті-2015 кошти на побудову “Стіни” на кордоні з Росією.
Криза на Донбасі
Тривожні новини зі сходу України почали надходити невдовзі по анексії Криму, у квітні. Тоді у Донецьку та Луганську після захоплення адміністративних будівель було проголошено створення “народних республік”.
Першим форпостом сепаратистів був Слов’янськ на півночі Донеччини – тут лідером “ополченців” став росіянин Ігор Гіркін (Стрелков).
У середині квітня в.о. президента Олександр Турчинов підписав указ про початокантитерористичної операції, котра триває і досі.
Відтоді в Україні відбулося дві хвилі мобілізації. Разом зі Збройними Силами у боях на сході на Сході беруть участь численні добровольчі підрозділи, котрі здебільшого перебувають під егідою МВС. Українська армія, котра станом на початок року, за визнанням низки експертів, перебувала у жалюгідному стані, проводила успішні операції та зазнавала масштабних втрат, найбільшою з яких називають “Іловайський котел“.
Спроби вирішити конфлікт за міжнародного посередництва наразі складно назвати вдалими: досягнуті у вересні мінські домовленості досі не виконуються. Росія, військовослужбовці котрої, за даними НАТО та західних держав беруть активну участь у бойових діях, продовжує стверджувати, що не є стороною конфлікту.
Протягом останніх тижнів 2014 року інтенсивність обстрілів на Донбасі зменшилася, а Україна скасувала соцвиплати на підконтрольних бойовикам територіях.
Станом на початок грудня ООН оцінює кількість жертв конфлікту на Сході у понад 4,7 тисяч людей. Понад півмільйона людей зараховують до внутрішньо переміщених осіб.
Нова влада
Втеча з країни Віктора Януковича наприкінці лютого призвела до переформатування парламентської більшості.
Верховна Рада відновила дію Конституції 2004 року та обрала Олександра Турчинова спікером та виконувачем обов’язки президента.
За кілька днів новим главою уряду став Арсеній Яценюк, котрий є прем’єр-міністром по сьогодні.
У травні в Україні відбулися дочасні президентські вибори. Главою держави на них обрали Петра Порошенка, на користь котрого зняв свою кандидатуру попередній фаворит рейтингів, нинішній мер Києва Віталій Кличко.
Обоє новообраних керівників держави з перших днів на посадах проголосили серед пріоритетів своєї діяльності кардинальне оновлення системи державної влади, а слоганом виборчої кампанії Петра Порошенка був заклик “Жити по-новому”.
“Народний фронт” Арсенія Яценюка та “Блок Петра Порошенка” стали стовпами парламентської коаліції, сформованої за результатами жовтневих виборів до Верховної Ради.
“На камеру” стосунки між цими двома лідерами залишаються безхмарними, однак український політикум пам’ятає болісний досвід розколу “помаранчевого” політичного табору у 2005 році. Як складатимуться відносини між Порошенком та Яценюком в умовах неминучості проведення подекуди непопулярних реформ, стане однією з головних інтриг наступного політичного сезону.
Комбати в Раді
Радикально – на понад 50% – внаслідок жовтневих виборів обновилась і Верховна Рада. Традиційно гарячі у ході виборчих кампаній питання мови та геополітичного вибору України цього разу виявилися неактуальними: їхнє місце зайняли теми національної безпеки та оборони, допомоги армії та АТО на сході держави.
П’ять із шести сил, котрі потрапили до Верховної Ради за партійними списками, мають нові, не “засвічені” у ході попередніх виборів бренди. Експерти пояснювали це втомою та недовірою виборців до “старих”, традиційних політсил, а ще – їхнім прагненням радикально оновити політикум.
Ці самі чинники привели до Верховної Ради і значну кількість громадських активістів та журналістів, а також вояків АТО.
Втім, суттєве оновлення кадрового складу парламенту не принесло кардинальних змін у якості роботи законодавчого органу. Членам найчисленнішої в історії українського парламентаризму коаліції подекуди складно знаходити спільну мову між собою. Розподіл крісел у Кабміні, попри обіцянки нових підходів, відбувся за квотним принципом, журналісти фіксують випадки “кнопкодавства”, недовго довелося чекати і першої штовханини біля парламентської трибуни.
Падіння старих ідолів
Події останнього року показали, наскільки непевним в Україні може виявитися одноосібне і, здавалося б, абсолютне домінування однієї сили на політичному Олімпі.
Перемога Євромайдану, втеча до Росії Віктора Януковича та низки членів уряду Миколи Азарова на чолі з самим прем’єром обвалили рейтинги Партії регіонів.
Згідно з даними служби “Рейтинг”, протягом лютого-березня цього року показники її підтримки знизилися з 20 до 6 відсотків.
Формально Партія регіонів не брала участі у жовтневих парламентських виборах, однак ціла низка її колишніх знакових представників отримали депутатські мандати, балотуючись від списку новоперейменованої партії “Опозиційний блок” або ж вигравши мажоритарні вибори у якості безпартійних самовисуванців.
Політичний сателіт Партії регіонів протягом останніх років – Комуністична партія – вперше за історію України не потрапила до парламенту. На цьому проблеми комуністів не закінчуються: суд продовжує розгляд позову Мін’юсту про заборону КПУ через підозру у сприянні сепаратизму.
Ще однією ознакою прощання України з минулим режимом називають масовий “ленінопад“, котрий почався у грудні 2013-го у Києві і тривав по всій державі упродовж року.
Правий фланг
Дискусії про роль крайньо правих політичних формацій в українському політичному житті цього року продовжилися.
“Правий сектор”, про який широкі верстви населення вперше почули у січні під час протистоянь на Грушевського, отримав статус політичної партії та навіть взяв участь у парламентських виборах. Хоча силі Дмитра Яроша не вдалося набрати навіть 2% електоральної підтримки, сам її лідер та речник політсили Борислав Береза здобули депутатські мандати у мажоритарних округах.
Можливо, саме голосів, відданих за “Правий сектор”, недорахувалася “Свобода“, якій не вистачило 0,3% для подолання п’ятивідсоткового виборчого бар’єру. У цій партії заявляють про наміри провести внутрішню чистку, активізувати вуличну діяльність та взяти реванш на місцевих виборах-2015.
Окреме питання – про поширеність ультраправої ідеології в окремих військових формуваннях, які беруть участь в АТО. Західні ЗМІ у цьому контексті найчастіше пишуть про полк “Азов”, командир якого Андрій Білецький виграв мажоритарні вибори на київській Оболоні.
Неоднозначним рішенням російські та білоруські соцмережі назвали надання Петром Порошенком українського громадянства білорусові Сергію Коротких, котрого звинувачують у зв’язках з неонацистськими угрупуваннями у цих країнах.
Олігархічний пасьянс
Рік, що минув, помітно змінив неформальний “табель про ранги” українських олігархів.
Виявилось, що найбагатший українець Ринат Ахметов зовсім не є “господарем Донбасу” – у всякому разі, ініціатива протестувати проти самопроголошеної “ДНР” гудками підприємств, що йому належать, не мала помітного впливу на розвиток ситуації у регіоні. Влітку Ахметову, як і його футбольному клубові “Шахтар”, довелося виїхати з Донецька.
Натомість, 2014-й можна назвати “роком Коломойського“. У березні власник групи “Приват” сам запропонував новій владі призначити його на пост губернатора Дніпропетровщини, очолив штаб територіальної оборони цієї області і почав фінансувати кілька добровольчих батальйонів у зоні АТО.
Одні називають Ігоря Коломойського найпатріотичнішим олігархом України, інші – звинувачують у створенні приватних армій та прогнозують його жорстку конфронтацію з центральною владою.
Так чи інакше, голова Дніпропетровської ОДА посів друге місце у рейтингу найвпливовіших українців за версією журналу “Фокус” – після президента Порошенка, але перед прем’єром Яценюком.
Натомість Петро Порошенко у грудневому інтерв’ю “Газеті виборчій” заявив: “Я гарантую, що олігархи вже ніколи не матимуть впливу на українську владу”.
Як реалізовуватиметься ця обіцянка, можна буде переконатися вже наступного року.
З політв’язнів – у депутати
Звільнення Юлії Тимошенко було серед перших рішень, котрі ухвалила Верховна Рада після втечі Віктора Януковича 22 лютого. Вже того ж дня увечері вона виступила перед мітингом на Майдані Незалежності з інвалідного візка.
Наступного дня парламент під тиском кількох сотень радикально налаштованих мітингувальників був змушений ухвалити постанову “Про звільнення політв’язнів”, котрою наказував негайно звільнити з місць позбавлення волі 23 людей – у тому числі Андрія Запорожця, батька та сина Павліченків, “ніжинських робінгудів” та підозрюваних у підготовці теракту з Василькова.
Вже за кілька днів Рада “заднім числом” надала собі право індивідуальної амністії засудженим, скасувала власну постанову про звільнення політв’язнів та амністувала усіх цих людей вдруге. Низка правників стверджували, що звільнення засуджених не вироком суду, а рішенням парламенту створює небезпечний прецедент, однак положення про можливість індивідуальної амністії досі є частиною українського законодавства.
Частина звільнених політв’язнів подалися до політики. Юлія Тимошенко повернулася на пост лідера “Батьківщини”, посіла друге місце на президентських виборах, а згодом – очолила парламентську фракцію своєї партії.
До Ради цьогоріч обралися ще двоє звільнених взимку політв’язнів – Андрій Білецький та Ігор Мосійчук.
Угода про асоціацію
Вже протягом першого тижня своєї діяльності, на початку березня, уряд Арсенія Яценюка ухвалив рішення відновити роботу над Угодою про асоціацію з ЄС, призупинену Кабміном Миколи Азарова.
21 березня в Брюсселі представники України та ЄС підписали політичну частину Угоди, а 27 червня, після інавгурації Петра Порошенка, – економічну.
Неоднозначну реакцію експертів та політиків викликало вересневе рішення про річну відстрочку імплементації економічної частини Угоди, ухвалене після тристоронніх консультацій у форматі Україна–ЄС–Росія.
Так чи інакше, лідери новостворених коаліції та уряду заявляють, що програми їхньої діяльності базуватимуться саме на положеннях Угоди про асоціацію. Найближча стратегічна мета української влади у стосунках з ЄС – ухвалення рішення про безвізовий режим з Євросоюзом.
Утім, наприкінці року почастішали згадки про “втому” ЄС від України та брюссельське прагнення побачити реальний початок реформ, а не лише знову і знову чути про їхній скорий старт.
Виконання цього побажання ЄС стане чи не найважливішим викликом, який наступного року постане перед українською владою.
Святослав Хоменко
