gazeta.ua
Загальні ритуали свята св. Василія (Василя) були логічним продовженням карнавальних обходів з “Маланкою” і проводилися 14 січня по всій території України.
За традицією після короткого відпочинку ряджені сходилися на загальний збір в умовленому місці, зазвичай на схрещенні доріг, адже саме в таких місцях у дохристиянські часи проводилися різноманітні колективні обрядодії.
Турніри ряджених
В окремих селах Прикарпаття, Північної Буковини, Поділля до наших днів збереглися турніри ряджених, які мають характер загальносільського публічного видовища і є важливою складовою частиною новорічного свята Маланки-Василя. Ритуальні змагання, пов’язані з культом родючості й померлих, сягають своїм корінням епохи первіснородового ладу. Про цей традиційний інститут неодноразово згадували давньоруські літописи, билини, історичні пісні.
Сьогодні, як і в минулому, у новорічних змаганнях з боротьби беруть участь ряджені парубки з різних кутків села, що змагаються між собою. Серед масок найпопулярнішими були “ведмідь”, “дід”, “циган”. За старовинним звичаєм “маланкарі”, які програли змагання, повинні пригостити своїх більш щасливих суперників, а “куток”-переможець отримує право провести в себе загальносільські святкові танці. Подекуди зафіксовані випадки, коли ритуальними суперниками ряджених хлопців виступали одружені чоловіки.
Звичай полазника
З днем Василя пов’язаний звичай “полазника” (першого відвідувача). Ним могли бути не лише люди, а й домашні тварини: кінь, півень, вівця та ін. Їх заводили в хату, вірячи, що це принесе добро людям і тваринам. У минулому звичай новорічного полазника-тварини дотримувався не лише в побуті селян, а й серед представників панівних верств (духівництва, поміщиків). Письменник А.П. Свидницький, пригадуючи свої дитячі роки, проведені в с. Маньківці Гайсинського повіту Подільської губернії, де його батько був священиком, занотував: “Вийшовши з церкви, слуги беруть коня, вола і барана, де є ця худоба, прикрашають їх поясами, колоссям, калиною, барвінком і в такому вигляді уводять до кімнати поздоровити господаря з новим роком, новим щастям”.
Посівання
Виразний аграрно-магічний зміст носив обряд “засівання”, “посипання”, відомий не лише в Україні, а й у всіх східних слов’ян. Посипальники (хлопчики 7-14 років) починали ходили по селу ще вдосвіта. У руках вони носили торбинки або рукавиці, наповнені зерном. Зайшовши до хати, посипальники здійснювали символічне засівання, яке супроводжувалося традиційними побажаннями на зразок: “На щастя, на здоров’я, на Новий рік. Роди, Боже, жито, пшеницю, на загороді бика й телицю, на кошарі барана й ягницю, у запічку дітей копицю”. Звичайно формула цих поздоровлень була більш короткою: “Сію, сію, повіваю, з Новим роком вас вітаю!”. У кожній хаті посипальників приймали як найдорожчих гостей, просили їх до столу, “щоб добре все сідало” або “щоб свати сідали” — так говорили у хаті, де жили незаміжні дівчата.
Нерідко хлопчики-засівальники копіювали квоктання курей, а дорослі, жартуючи, смикали за їх чуби чи вуха, “щоб курчата були чубаті й волохаті”. У деяких регіонах перший засівальник мав обмолотити макогоном (качалкою) сніп жита, який стояв на покуті від Різдва. Після закінчення всіх обрядових дій господарі частували посівальників, а також давали їм різні гостинці, а часом й дрібні гроші.
