Маленький Париж на Житомирщині

20 Квітня 2015 11:19

 

10 вересня 2004 року. Діти йдуть у храм, щоб навчитись там музики.

10 вересня 2004 року. Діти йдуть у храм, щоб навчитись там музики.

Berdyczow. Klasztor

А сто років назад музики тут не вчили.

 

Напівлегенда-напівбувальщина розповідає, що після вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською біля стін костелу Святої Варвари відбулася одна цікава розмова. Старий бердичівський кравець поцікавився, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що мсьє Бальзак пошив сюртук у Парижі, й уточнивши, яка відстань розділяє два міста, старий кравець із подивом резюмував: «Подумати тільки, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно». (Докладніше про Бельзака і Україну – див. сторінку “Верхівня”.)
Та найдивніше, що в цій пам’ятці усного фольклору нічого неправдоподібного нема. У середині минулого століття Бердичів був великим містом, яке підтримувало економічні та культурні відносини не тільки з багатьма містами України та Росії, а й, як нині прийнято казати, далекого зарубіжжя.
Звернімося до джерел історії міста. Існує кілька версій походження назви «Бердичів». За першою — воно походить від назви племені берендеїв — бердичів, переселених на землі Київської Русі. Згодом ця назва видозмінилася і набула сучасної форми. За іншою версією, назва походить від власного імені Бердич. Коли частина земель Київської Русі опинилася під владою великих литовських князів, ця місцевість стала володінням Бердича, підданого князя Вітовта. Потім Бердич заснував хутір, який отримав назву Бердичева.
Отже, друге за кількістю жителів місто Житомирщини. Колишня економічна столиця Правобережної України, ярмарковий центр 18 ст. Довго тягнеться одноманітна одноповерхова забудова, аж ось – з-за повороту, прямо в центрі міста виникає укріплений монастир капуцинів, споруда велична і дійсно прекрасна, розташована на Замковій горі, скелястому мисі над річкою Гнилоп‘яттю. Саме на цьому клаптику землі розпочиналась історія міста, що своїми коренями сягає в 15 ст. (а, можливо, і набагато глибше). Тут, на річковому мисі, магнати Великого князівства Литовського Тишкевичі заклали першу фортецю.
Розквіт Бердичева припав на початок 17 ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи київського. Він відбудував замок, знищений навалою кримських татар, під час якої сам потрапив у полон. Пізніше, на знак подяки богові за своє визволення, київський воєвода заснував у замку монастир. Туди були запрошені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кармель в Палестині). Акт дарування святим отцям території колишнього замку Януш Тишкевич власноруч вписав 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.
Брати чернечого ордену, створеного в 11 ст. під час хрестових походів, були призвичаєні до зброї не менше, ніж до читання молитовника – такі вже то були часи. Тож святі отці продовжили справу, розпочату родиною Тишкевичів, і невдовзі перетворили свій монастир на справжню фортецю, оточену мурами з бійницями, бойовими баштами та валами з бастіоном. З поч. 18 ст. у оновленій за останнім словом фортифікації твердині весь час перебував військовий гарнізон, озброєний 60-ма гарматами. Оборонні споруди монастиря могли витримати артилерийський обстріл. Дотепер збереглась розгалужена система сховищ-казематів та підземних ходів у товщі Замкової гори.
Наріжний камінь нижньої частини монастиря було закладено 2 березня 1634 р., а у 1642 р. його добудовано і освячено. Саме тоді Януш Тишкевич подарував кармелітам родинну реліквію-ікону Богоматері, яка і надала ім‘я новоствореному кляштору. Невдовзі Бердичівський образ уславився як чудодійний, і на богомілля сюди приходило безліч прочан-католиків з України, Польщі та Литви. За популярністю Бердичівська Діва Марія не поступалась подібній іконі з Ченстохови.
Протягом 17-18 століть монастир зазнав багатьох ворожих спустошень і пережив кілька облог. На поч. 18 ст., під час повстання під проводом козацького полковника Семена Палія проти польської окупації Правобережної України, у бердичівському монастирі перебував з військом тодішній гетьман України Іван Мазепа.
У 1768 р. монастир витримав тритижневу облогу російських військ генерала М. Кречетнікова, який намагався захопити одного з ватажків барських конфедератів – Казіміра Пулавського, що з своїми прибічниками зайняв оборону за мурами обителі. Й досі в цегляній кладці головної брами є чавунні гарматні ядра, що застряли там під час обстрілу монастиря.
Та попри все, розквіт монастиря припав саме на 18 ст. З 1717 р. розпочалися роботи по відновленню старих і спорудженню нових укріплень. У 1739 р. на підвалинах нижнього кляштора почали зводити величний “верхній” храм. Автором проекту був архітектор, комендант Кам‘янець-Подільської фортеці, голандець за походженням Ян де Вітте. На бажання старійшин католицької общини Бердичева та братїї монастиря архітектор зробив святиню подібною до костелу св. Юра роботи Б. Меретина в Львові. Збудований костел у стилі бароко. Інтер’єри оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом «al fresсo». Розписував храм італійський живописець Фрідеріче Веніаміно, пізніше він працював в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври. 1754 року храм освятили. З 1758 року при монастирі починає працювати друкарня. Вона була куплена в Австрії королем Августом III і віддана кармелітам. Дуже скоро друкарня набула виняткового для регіону значення: у ній друкуються книги на латинській, польській, єврейській, німецькій, французькій і російській мовах. Особливу популярність здобув «Бердичівський календар», тираж якого сягав 40 000 примірників на рік. Була в Бердичеві й велика бібліотека.
1765 року князі Радзивіли виклопотали право проводити в Бердичеві десять великих ярмарків щорічно. Ярмарки мали європейське значення. У Бердичів приїжджали купці з Росії, Австрії, Німеччини, Італії, Туреччини та інших країн. Річний грошовий обіг ярмарків перевищував 20 мільйонів царських (золотих. — Авт.) рублів. На ті часи гроші колосальні. За кордон продавали коней, биків, мед, віск, сало, пшеницю, а головними товарами вивезення були сукна, полотна й шовкові тканини. Відтоді почала рости і слава бердичівських кравців.
Варто згадати, що у 18 ст. кармелітський монастир був не лише значним релігійним, а й культурним та освітнім центром, про що нагадують будівлі бібліотеки, яка нараховувала понад 2000 книг (серед них були і унікальні стародруки 14-15 ст.), друкарні, котра від часу заснування в 1760 р. видала близько 720 книг, як релігійних, так і світського характеру, та школи.
Наступні століття були менш сприятливими для цієї обителі. Двічі, у 1866 та 1926 рр., монастир закривали. Спочатку за рішенням російського уряду, а потім – радянського.
У 1992 р. кармелітський монастир поновив свою діяльність. Київські та житомирські реставратори взялися за відновлення пам‘ятки архітектури. Нині спільними зусиллями міської та обласної організацій, католицької громади Бердичева, пожертв окремих осіб та закордонних релігійних організацій монастир відроджено з руїн. Я побувала в Бердичеві у жовтні 2000 р., і роботи тоді ще були у розпалі. Верхній храм ще пустий та занехаяний ,його розкішні інтер‘єри, на жаль, втрачено, як і сам образ Богоматері, який згорів у 1941 р. 9 червня 1997 р. Іоанн Павло ІІ в Кракові освятив копію загиблого образу, яка посіла почесне місце в нижньому храмі, де проходять богослужіння. В інших будівлях монастиря до цієї пори розміщується дитяча музична школа.
В двадцятих роках 19 століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа. У тіж двадцяті роки був збудований костел Святої Варвари, в якому 14 березня 1850 року Оноре де Бальзак повінчався з Евеліною Ганською.
Зберігся цікавий документ за 1843 рік — клопотання про надання містечку Бердичів статусу повітового міста. У ньому, серед іншого, зазначено: «В числе естественных богатств — полагается природный ум жителей. Он великими успехами принесет пользу государству и частным людям немалую».
1845 року Бердичів стає повітовим містом. Як тільки Бердичів був переведений з категорії містечка в місто, відразу ж почалося «обсуждение мер по приданию ему лучшего наружного устройства». Місто дуже потребувало цих заходів. На той час у місті було 575 кам’яних і 2876 дерев’яних будинків, що належали приватним домовласникам. Чисельність населення становила понад 73 000 осіб.
До 1867 року належить ще один цікавий документ. Бердичівський архітектор проводячи будівельні роботи виявив цілу систему підземних ходів під містом. Про це він повідомив начальнику губернії. Губернатор, враховуючи торговельне значення Бердичева і можливість використання підземель контрабандистами, заснував для дослідження цих ходів особливу комісію. Було відкрито 130 підземних ходів і 78 льохів. Встановлено, що найдавнішому підземеллю під Соборним майданом понад 200 років. Однак обстеження показали, що всі підземелля створені виключно для господарських цілей для зберігання запасів. Слідів перебування контрабандистів виявлено не було.
Після 1861 року в Бердичеві швидкими темпами починає розвиватися промисловість. Цьому особливо сприяло будівництво залізниці, яка 1870 року зв’язала з Козятином, а потім із Шепетівкою та Житомиром.
Місто упевненою ходою крокувало до світлих далей капіталізму. Але на порозі стояло ХХ століття події якого за насиченістю й драматизмом набагато перевершували всю попередню історію міста Бердичева.

За статтями О. Попельницької (“Жінка”) та Г. Онищенко (“День”).