Боєць 30 бригади з позивним “Кобзар” знає напам’ять десятки творів Шевченка

31 Липня 2015 14:36
1.zt.ua

1.zt.ua

Мобілізований боєць 30 бригади Микола Канайкін  родом із Кіровоградщини. За той час, поки перебував у зоні АТО, у нього народилися племінниця і внучка. Планував, що вже у серпні повернеться до своєї родини і на попереднє місце роботи, але питання з демобілізацією наразі трохи відкладається.

Чоловік каже: «Отримав УБД, але втратив здоров’я».  Наразі він продовжує лікування у Житомирському госпіталі, де навіть встиг зустріти земляків і побратимів зі своєї бригади, з якими стояли на бойових позиціях.

«Війна у нас закінчиться тоді, коли кожен українець усвідомить себе частиною великого народу, на землю якого прийшов ворог і яку ми всі разом маємо захистити, – пояснює Микола і додає, що сам народився в Росії, але в дитячому віці переїхав  до України. Тут служив сторокову службу і ще три роки був контрактником. РВСП: ракетні війська стратегічного призначення, окремий батальйон бойового забезпечення, рота охорони і розвідки. Звільнився з лав армії у 1999 році, а вже у 2014 році його мобілізували.

З собою на Схід взяв «Кобзар» Тараса Шевченка. Після другого Майдану Микола ще більше почав зачитуватися віршами Шевченка. Запевняє, що в кожному із них можна знайти відображення нинішніх подій в Україні. Для прикладу зачитує уривки з кількох поезій та поем. Каже, що Шевченко дійсно був пророком і наголошує, що його твори завжди закінчувалися оптимістичними рядками про перемогу правди і людей.

«Мені на війні дали позивний «Кобзар», але потім казали «Кобзарик», – додає боєць. – На своїй машині ми з другом теж намалювали Шевченка. Була фарба, а не було пензлика, то ми фільтром від сигарет малювали. Замість номерів на бамперах цього «ЗіЛу» написали «Кобзар. Вийшло гарно. Коли приїздили у школи до дітей на уроки патріотизму, то вони говорили «Дядько Кобзар приїхав». Ми виступали перед ними, я розказував вірші Шевченка. Якось до мене підійшла дівчинка і зізналася, що й сама «Кобзаря» почала читати. Мені було дуже приємно».


Микола не високого зросту. У нього великі блакитні очі. Час від часу він нахиляється, аби перепитати запитання, бо й досі має проблеми зі слухом. В руках тримає новеньку книгу Шевченка, яку придбав зовсім нещодавно. Розповідає, що той «Кобзар», якого брав на війну, згорів разом із автівкою під час обстрілу. Вдома йому подарували новий, але з собою у госпіталь не брав.

До речі, Канайкін майстер електричних мереж і поки ще студент Центру заочної та дистанційної освіти Кіровоградського національного технічного університету.  Він переживає, чи триматиметься за ним його робоче місце аж до демобілізації, адже мине вже більше року.

«Сон», «І мертвим, і живим, і ненародженим..», «Кавказ», «Осія глава 14»,   «Мені однаково», – продовжує називати твори Шевченка, які знає напам’ять, Микола Канайкін, загинаючи пальці правої і лівої руки, далі продовжує рахувати. – Коли почув, що Нігоян читає Шевченка, то стало якось так соромно за себе – українця й патріота, яким я себе вважаю. Взяв до рук «Кобзаря» і почав перечитувати. У мене ще зі школи хороша пам’ять, тому не проблематично вивчити твір, тим паче в кожному слові бачиш сьогодення».

Микола пройшов Дебальцевський котел у лютому, де й втратив автомобіль, улюблену книжку і слух. Про те, що мав контузію, він здогадався не відразу, адже нічого подібного до цього не переживав. Його почали непокоїти головні болі, а коли пробував говорити, то в голові щось ніби кололо. Розмовляв пошепки, майже не спав.  Через тиждень після виходу та отриманої травми звернувся до медиків. Спочатку був у Артемівську, потім  – Харків, Чернігів, Кіровоград. У нього констатували закриту-черепно мозкову травму, трохи підлікували і дали час на відпочинок та реабілітацію, після якої Микола ще повертався у зону АТО, а влітку знову відправився у госпіталь.

«Там на передовій залишаються мої хлопці, але в такому стані я можу їм більше нашкодити, ніж допомогти», – констатує Микола, але додає, що дуже б хотів бути зараз з ними. –  Після пережитого і побаченого, дуже багато чого переосмислив. Гроші – це полова, насправді. Треба цінувати прості миттєвості життя поряд зі щирими людьми».

Микола Канайкін не випускає із рук книги навіть у госпіталі. Нещодавно придбав видання «Війна очима ТСН», хоча цю війну він встиг побачити на власні очі.

Юлія ДЕМУСЬ

Джерело: 1.zt.ua