vk.com
13 січня в Україні святкують Щедрий вечір – вечір напередодні Старого Нового року. За християнським календарем – це також день преподобної Меланії.
14 січня (1 січня за старим стилем) християнська церква вшановує пам’ять святого Василія Великого, архієпископа Кесарії Капподакійської. У давнину цей день мав назву Василіва дня і мав вирішальне значення для всього року. Вечір напередодні (нині 13 січня) називався Василівим вечором.
Вечір напередодні 14 січня називають “щедрим”, оскільки прийнято готувати “щедру кутю” багатий стіл після різдвяного посту.
У Василів вечір їли все найкраще і найсмачніше, що було в хаті: пироги, ковбасу, м’ясо, млинці, пили пиво, вино, горілку. Обов’язковими для новорічного столу були кутя, порося чи якісь страви зі свинини, тому що Святий Василь вважався покровителем свиней. Існувало повір’я, що якщо в ніч перед Василія вдень на столі буде багато свинини, то ці тварини будуть плодитися в достатку і приносити господарям гарний прибуток.
Також на святковий стіл подавали страви, приготовані з зайця і півня: м’ясо зайця їли, щоб бути спритними, як заєць, а півня – щоб бути легкими, як птах.
Ще однією обов’язковою святковою стравою у Василів день була каша. Її приготування супроводжували особливими обрядами, після чого за якістю каші судили про благополуччя в наступаючому році.
У новорічну ніч найстарша з жінок приносила з комори крупу (зазвичай гречку), а найстарший чоловік – воду з колодязя або річки. Чіпати крупу і воду доти, поки піч не стопиться, було не можна. Потім всі сідали за стіл, і найстарша з жінок починала розмішувати кашу у горщику, вимовляючи при цьому певні ритуальні слова. Потім всі вставали з-за столу, а кашу господиня ставила у піч – з поклоном. Готову кашу діставали з печі і уважно розглядали. Якщо горщик був повним, а каша наваристою і розсипчастою, то можна було чекати щасливого року і багатого врожаю – таку кашу ранок з’їдали. Якщо каша вилазила з горщика, або горщик тріскався – це не обіцяло господарям будинку нічого хорошого, таку кашу не їли, а кидали в ополонку, що було свого роду шансом змінити долю.
Обряди першого дня нового року було направлено на забезпечення благополуччя як в окремих сферах селянської діяльності, так і у всьому народному господарстві в цілому. Обряд посівання, який проводився вранці у Василів день, проводився для отримання хорошого урожаю в новому році. Цей давній обряд відомий також під іншими іменами: авсень, овсень, усень. Сутність його полягала в тому, що діти, зібравшись разом перед обідньою, ходили по хатах сіяти з рукава або з мішка зерна вівса, гречки, жита та інших хлібів і при цьому співали засівальну пісню.
Господарі давали посипальнику що-небудь у подарунок, а розкидане ним зерно ретельно збирали, зберігали до весни і при посіві ярих змішували з іншими насінням.
Василів вечір вважався в народі часом найбільш точних і вірних ворожінь, які проводилися протягом усього святочного періоду. Особливо на нього чекали незаміжні дівчата. Вони вірили, що у Василів день наворожиш, то обов’язково здійсниться. Найбільш характерними новорічними ворожіннями були ворожіння на врожай, сімейні ворожіння про долю і ворожіння на страва (засновані на принципі витягування жереба).
В ніч на Старий Новий рік традиційно ліпили вареники з сюрпризами. У кожній місцевості значення таких сюрпризів могли відрізнятися.
До 1918 року прихід Нового року потрапляв на період святок, тому всі народні новорічні прикмети більш застосовують саме до Старого Нового року.
Люди вірили, що якщо вранці в день Нового року першою в будинок прийде жінка, то це неминуче принесе нещастя, якщо чоловік – щастя. Якщо у день Нового року в будинку є гроші – весь рік будеш ти їх потребувати, але тільки за умови, якщо нікому не даси борг. Відомі й інші прикмети: “Якщо перший день у році веселий (щасливий), то і рік такий”; “Випав на Новий рік сніг або туман віщує врожай”; “Повна ополонка води і туман на Новий рік віщують великий розлив”; “Якщо ніч після Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік”; “Якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо гарним буде садовий врожай”; “Якщо іній рясно вкриває дерева, урожай зернових та гарний медозбір; а коли тепло, то літо буде дощовим; який перший день у Новому році, такий і рік буде”; “Якщо відлига, то чекають теплого літа”.
Традиція зустрічати Старий Новий рік збереглася не тільки в Україні, але і в низці країн СНД – Білорусі, Росії, Грузії та Абхазії.
В Абхазії 13 січня офіційно називається Ажьирнихуа або Хечхуама – День створення світу, оновлення. Він є святковим і неробочим. Свято бере свій початок в язичницькому минулому країни і пов’язане з шануванням божеств Шашви – покровителя ковалів. Традиційно в цей день ріжуть півнів і кіз у жертву Шашві. Свято збирає під дах сімейного святилища – “кузні” – всіх родичів по батьківській лінії. Представники дружини і невістки залишаються вдома.
Зустрічають Старий Новий рік і в деяких європейських країнах. У колишній Югославії (Сербії, Чорногорії та Македонії) в ніч з 13 на 14 січня відзначають Старий Новий рік, оскільки Сербська православна церква, як і російська, продовжує жити за юліанським календарем. Серби називають це свято “Сербський Новий рік” або Мале Різдво. У Чорногорії прийнято називати це свято “Права Нова Година” (“Правильний Новий Рік”).
В ніч на 14 січня збираються за святковим столом, щоб відзначити прихід Нового року, і в Греції. Грецьке свято називається Днем Святого Василя. В очікуванні цього святого грецькі діти залишають біля камінів свої черевики, щоб Святий Василь поклав у них подарунки.
У Румунії Старий Новий рік зустрічають частіше у вузькому колі сім’ї, рідше з друзями. Для святкового столу роблять новорічні пироги з сюрпризами: монетками, фарфоровими статуетками, кільцями, гірким перцем. Велику удачу обіцяє знайдене там кільце.
Старий Новий рік відзначають також на північному сході Швейцарії в деяких німецькомовних кантонах. Жителі кантону Аппенцель в XVI столітті не прийняли реформу Папи римського Григорія XIII і досі відзначають свято у ніч з 13 на 14 січня. 13 січня вони святкують день Святого Сильвестра, який за легендою, у 314 році спіймав жахливого монстра. Вважалося, що в 1000 році монстр вирветься на свободу і знищить світ, але цього не сталося. Відтоді в передноворічний день жителі Швейцарії вбираються у маскарадні костюми, на голову надягають химерні споруди, що нагадують лялькові будинки або ботанічні сади і називають себе Сильвестр-клаусами. Прогулюючись вуличками, місцеві жителі галасують і кричать, тим самим, виганяючи нечисту силу і запрошуючи добрих духів.
За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), – Щедрий Вечір. Це – залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.
Внаслідок розбіжності, яка існує між Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.
У навечір’я Нового року (тепер – 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка…
Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан – напередодніВодохреща, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявленне навечір’я.
В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрості, багатства. Добродій Свирид Галушка з Київщини отак згадує Щедрий вечір:
– Мамо, а де наші тато?
– А хіба ж ви мене не бачите, діти?
– Не бачимо, тату!
– Дай Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!
Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»
Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:
Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку.
Добрий вечір!
Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».
Обряд “Водіння Кози”
«Як було мені років дванадцять, – продовжує Свирид Галушка, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хати мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою…
– Як же ви робили козу?
– Та як – оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина – роги. Тоншого – вставляємо в розколину і в’яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки – вуха. На протилежному кінці обруча – ломачка з віхтиком: це хвіст.
Кому припаде бути козою, одягає обруч – щоб ріжки приходились на голову, а хвіст – за спину. Накидаютькожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу – це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком – «крутить хвостом».
Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало – це найменший із хлопців, перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить – просить сала.
Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Приходимо до хати, один біжить під вікно і гукає:
– Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
А дядько ніби відмовляється: так належиться по звичаю:
– Немає де тій козі розгулятися – тісно в хаті!
– Та пустіть, бо змерзла!
І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
– Та я вже пустив би, але… що дядина скаже?
Козовод – до дядини:
– Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
– Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
– Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!…
– Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!
Коза знову: «Ме-е-е!»
– Та йдіть уже, йдіть… Тільки добре співайте!
Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними – «кіт», а за «котом» – всі щедрівники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали – не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:
Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вряду,
Я козу веду!
«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні – витанцьовують. А діти смикають – то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса… тішаться! Щедрівники всі хором співають:
Наша козиця –
Вже стара птиця,
Недавно з Києва,
З довгими кісьми:
– Ногами стопчу,
– Рогами сколю,
– Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята – за козенята.
Де взявся заєць
Став козу лаять:
– Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скокі
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Та й накормила!
Ой. не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
З острова Хортиці!
Що перший стрілець –
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо.
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.
«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі:
Треба козиці три куски сала.
«Кіт»:
Мяу, мяу… сала!
Щоб коза встала.
Хор:
Ой, устань, козо.
Та й струсися!
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!
«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:
Ой, слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!
«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:
Хозяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки –
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!
Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом – в один голос:
– Будьте здорові з празником!
Старший козовод — до «кози»:
– Кланяйся хазаїну й хазайці!
«Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям – по черзі. Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п’ять грошей. «Кіт» – до господині:
– Мяу, мяу… сала, щоб коза брикала!
Козовод:
– Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!
– Нема сала, миша вкрала! – говорить господиня. Або: Сало – погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!…
А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало – «котові» в торбу, пиріг – у мішок козоводові, а гроші – в скриньку скарбникові.
Виходячи з хати, щедрівники кажуть:
– Прощавайте! Дай Боже, щоб того року діждали!
Вийшли на вулицю, оглянулись навколо – скрізь темно… Село вже спить, тільки ген-ген на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод:
– Хлопці, ходім!
Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою» – поскидали машкари, за стіл сідають. Ми всі разом:
– Ме-е-е!…
Дівчата, чуємо, гукають:
– Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!
Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій «дохід» – на стіл… Гуляємо всі разом!
Меланка
За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.
Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому після Щедрого Вечора святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків.
Парубоча «Меланка»
За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» – добре жартує.
«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.
Все це – в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом – хто як зумів!
Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» – коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипці, а «журавель» – найвищий парубок у селі – вибиває в бубон.
Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію…
До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:
Ой, господар, господаречку,
Пусти в хату Меланочку,
Меланочка чисто ходить,
Нічого в хаті не пошкодить.
Як пошкодить, то помиє,
Їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!
– Просимо!
Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:
– Добрий вечір вам у хаті!
– Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, – щебечуть дівчата, – і ведмідь, і коза… А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!
– Мовчіть, дівчата, – «Меланка» соромиться!
– Ха… Ха… Ха… Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?
Отак жартують над «Меланкою», а «вона» – байдуже: шукає віника сміття розкидати, свіжих глиняків – припічок «мастить».
Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.
Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:
Наша Меланка – неробоча,
На ній сорочка парубоча …
Люди ідуть на жнива,
А Меланка – на пива!
Люди ідуть з серпами,
А Меланка – з шклянками!
Люди нажали по сім кіп,
А Меланка – один сніп!
Пішла Меланка на містечко,
Купила собі пасьминечко.
Пряла вона – від кур до кур,
Напряла починків – один гур!
Дала кицькам мотати,
Кицьки взяли – втікати!
Збіглися люди – дзвонити,
Кицьку з починком ловити!
А ловили – не вловили,
Нашу Меланку похвалили…
– Та годі вам! – обзиваються дівчата. – Якоїсь кращої співайте! Козо! Де ти?
В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати – танцює під спів хору:
Го-го-го, коза!
Го-го-го, сіра!
Го-го-го, біла!
Ой, розходилася, розвеселилася
По всьому дому, по веселому!
Де коза ходить, там жито родить!
Де не буває, там вилягає…
Де коза – ногою, там жито – копою!
Де коза – рогом, там жито – стогом!
А в нас на Сандрівці усі хлопці – стрільці.
Встрілили козу у правоє вушко,
В правоє вушко – в саме сердечко!
Тут коза впала, нежива стала,
А міхоноша бере дудочку:
Надулась жила, коза ожила
Та й пішла коза, та й стрибаючи,
Та стрибаючи, гасаючи,
Своїх діток та шукаючи!…
Трррт, коза!
«Коза» тупнула ногою – аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.
– Добра «коза», гарно танцює!
– Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку. Бач – роги помокріли!
– А ти що хотіла – вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!
– Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..
В середину кола ввійшов орач. Хор співає:
Твої воли, Мої воли –
Гей, гей! А впереді Два ведмеді –
Гей, гей! А в пригоні Дві вороні –
Гей, гей! В колесниці Дві синиці –
Гей, гей!
Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні. Після орача витанцьовуєсівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.
Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу.
Дівоча «Меланка»
Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою» – вінок, стрічки, багато намиста. Друга з дівчатубирається за молодого, що зветься Василем – жупан, шапка, шаровари, чоботи. Вся дівоча ватага іменується дружками.
Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять – щедрують під вікном:
Ой, на річці, на Йордані,
Добрий вечір на Мелані.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на сей вечір!..
Наша Меланка, як біль, біла,
Нашу Меланку журба з’їла.
Васильчику-чічільчику,
Посію тебе на городчику,
Та буду тебе шанувати:
Тричі на день поливати!
Тричі на день поливати
І в неділю підгортати!
Або ще заспівають «дністрянської Меланки»:
Наша Меланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий хвартух замочила:
– Повій, вітре, буйнесенький,
Висуши хвартух тонесенький!
– Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши хвартух межи люди!
– Повій, вітре, на болото,
Висуши хвартух, як золото!
– Повій, вітре, на дубині,
Висуши хвартух на дівчині!
Добрий вечір!
– А, здорові були, дівчата! Котра з вас «скарбник»? Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!…
Отак колись щедрували!
Дівчата ворожать
Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.
Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде… Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець…» Дівчата-гуцулки зав’язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язують хустинкою і ранком див-ляться: рівний, гарний – наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!… На Гуцульщиніще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»
На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді – за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть – за бідного!
В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:
- виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця – тихим і сумирним тощо;
- біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;
- кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: “Суджений-ряджений, розчеши мені голову!”. Хто присниться, з тим і випаде одружитись;
- або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений, перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.
Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде – а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають – той може зробитися «нечуваним і небаченим»…
На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» – він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок. Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром…»
Чародійна ніч…
Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя – на хліб, глини – на мід».
На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкоювиходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я – в здоров’ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!…» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний». У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»
Новорічна ніч на Гуцульщині – свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець – вона ся віддає!» – так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною – «аби не кляла, що немащена!»… Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає – «бо тяжко їй танцювати…» Звечора на піч кладуть овес – «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць».
О. ВОРОПАЙ «Звичаї нашого народу»
