Кілька слів про 52 рекомендації Європарламенту щодо реформування роботи Верховної Ради.
Концептуально так звані “брюссельські мрії” про ідеальний український парламент написані, як на мене, ХИБНО.
Так, більшість цих пропозицій стосуються того, як “неправильних депутатів неефективного парламенту” змусити працювати “правильно і ефективно”. Як на мене, треба говорити про стратегію: як апріорі створити умови для того, щоб парламент був завжди ефективним і в ньому завжди були правильні депутати.
Отож, мова має йти не про те, як змусити, наприклад, недисциплінованих депутатів ходити на засідання, або тих, хто має емоційний, неврівноважений і психологічно незбалансований характер, контролювати від участі у бійках, а про те, як ЗАГАЛЬНО змінити систему парламентаризму.
Для прикладу: пропозиція про те, що більшість рішень (окрім конституційних) треба голосувати більшістю від присутніх у сесійній залі. Така рекомендація прямо суперечить ст. 91 Конституції, яка говорить, що “Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією”. До того ж, позиція наших закордонних колег “оскільки депутати недобросовісні, то треба придумати модель роботи для них”, є хибною, адже, навпаки, треба не під них підлаштовуватись, а зробити так, щоб недобросовісних і ледачих в парламенті не було!
Навіть якщо допустити, що таке рішення буде ухвалено (враховуючи зміни до Конституції), то по п’ятницях можна буде очікувати грандіозних кадрових відставок і ледь не початку процедури імпічменту Президента…
Справа в тому, що так традиційно склалося, що олігархічний сегмент парламенту в цей день відлітає у свої “виборчі округи” (у власні будинки за кордон), частина дрібніших представників фінансово-політичних груп бігають по установах, щоб вирішити питання своїх начальників, а у сесійній залі залишаються, в основному, ті, хто, м’яко кажучи, не дуже любить нинішню владу, і такий контингент точно може прийняти не прогнозовані і не дуже приємні для влади рішення. Але, нагадаю, щоб реалізувати подібну ідею, потрібно буде вносити зміни до 91 статті Конституції, що ближчим часом нереально.
Якщо вже йдеться про конституційні зміни щодо пошуку оптимальної моделі українського парламенту, то краще було би піти на виконання вимог референдуму 1999 року і скоротити склад Верховної Ради бодай до 300 депутатів, повністю змінити структуру прийняття рішень та переглянути повноваження парламенту. Зокрема, забрати з повноважень парламенту так звані “дрібні” нормотворчі речі чи, скажімо, ті повноваження, які мусили би належати іншим органам влади. Для прикладу: частину повноважень передати Мін’юсту, частину (наприклад, щодо перейменування населених пунктів) – обласним радам, повноваження щодо призначення виборів сільських та місцевих рад – ЦВК тощо.
Найбільше дивує, як “європейською” стала низка ідей, які свого часу активно лобіювались сумновідомими представниками режиму Януковича (наприклад, усунути максимальну відкритість діяльності парламенту, не транслювати засідання Погоджувальної ради чи взагалі не транслювати засідання парламенту, бо “популістів” багато і критика влади заважає їй працювати). До цих ідей, очевидно, залишилось нагадати ще одну: відгородити скляним бар’єром ложу преси в парламенті, щоб журналісти не заважали “нещасним” депутатам працювати…
Зрозуміло, що ключове питання – як забезпечити якісний та професійний склад парламенту. Саме над цим питанням треба думати і вирішувати його не лише шляхом зміни виборчої системи, а й зміни політичного думання, політичної культури нинішніх лідерів партій. Адже якщо і надалі партійні списки та кандидати в округах будуть формуватися за принципом представників тих олігархічних груп, які дали більше грошей, родичів керівників чи засновників партій, або партійного апарату, який буде виконувати настанови своїх “вождів” не читаючи, тоді жодна ідея реформування не спрацює.
Тому ідеалістичні “брюссельські мрії” в масі своїй, як не парадоксально, – або неконституційні, або нереальні, або взагалі повторюють пропозиції очільників попереднього режиму Януковича.
Звідси банальний, але зрозумілий висновок: формування оптимального та відповідального парламенту – справа, яку треба вирішувати НЕ В БРЮССЕЛІ, А В КИЄВІ! Причому, вирішувати в українському парламенті, на українських виборах, з українським народом.
А немалі кошти, які вже кілька місяців витрачаються на голосно пропаговану ідею рекламування чергової “реформи” парламенту, можна було би використати для більш корисних справ.