Ще зовсім нещодавно Київ був осередком малих і великих академічних театрів. На сценах показували “Чайку”, “Короля Ліра” та іншу завжди живу класику. Режисери йшли тільки за вірними зразками, прищепленими їм ще за часів радянського просвіткульту. Класика − це по-своєму, безумовно, прекрасно, але коли ти не маєш ніякої альтернативи, смак найкращої страви приїдається. Зараз ми маємо вибір. Невеликі, але сміливі і вільні театральні об’єднання покажуть своїм глядачам небо в алмазах. Навіть якщо ви вважаєте, що вам не подобається театр, що театр це нудно: спробуйте. І ви побачите, наскільки це не схоже на те, до чого ви звикли. Можливо, вам сподобається, можливо − не сподобається. Але байдужими ви не залишитесь.
Театр “Мізантроп
Театр “Мізантроп” став об’єднанням 3 творчих людей: режисера Іллі Мощітського, хореографа Миколи Бойченка і композитора Дмитра Саратського. Утрьох вони вирішили, що в театрі головне це не коробка стін, а команда. Головною ідеєю було почати створювати мультижанрові вистави, актуальні і цікаві. Щоб у них рівноправно сплелися музика, хореографія та драматургія.
Для прем’єрного спектаклю “мізантропи” обрали Чехова. Танцдрама “Три сестри” прогриміла на всю Україну. Перший показ відбувся на Гогольфесті, далі вистави на сцені Російської Драми і, нарешті, гастролі в провінції. І кожен раз солд-аут, переповнені зали. Спеціально створена для проекту музика Дмитра Саратського, віртуозні танцюристи і вишукана, але ламаюча шаблони режисура дозволили театру з першої спроби стати знаковим явищем київського театрального життя.
Ідея передати діалоги Чехова без слів, тільки пластикою, музикою, жестом не нова. Але в цей раз у авторів вийшло знайти нерв, огорнути глядача чеховською атмосферою: тонкою меланхолією і одночасно дитячою вірою в те, що завтра обов’язково прийде щастя.
Скоро відбудеться прем’єра другої вистави Мізантропа – “Запрошення на страту” за Набоковим. Ми всі чекаємо з нетерпінням.
Дикий театр
Дикий театр з його епатажем і схильністю скандалізувати публіку. “Попи, мєнти, бабло, баби” – це священики, що матюкаються, міліцейські генерали, які вбивають немовлят, і багато-багато сексу. Насправді спектакль поставлений за п’єсою сучасника Шекспіра Джона Вебстера, хоча дію перенесено режисером до Вінниці наших днів. Можна відчути справжню солідарність з глядачами XVI століття і зрозуміти, що жанр трилера користувався величезною любов’ю публіки ще 500 років тому.
Дикий театр один з перших проектних театрів Києва, у нього немає постійного майданчика. Наприклад, одна з останніх постановок “Дикого” – “Афродізіак” – показується в цирку на площі Перемоги.
ДАХ
ДАХ є одним з найстаріших “нових” театрів Києва. Там показували модерністські постановки ще тоді, коли це не було мейнстрімом. Багато в чому це є заслугою головного режисера і керівника ДАХу – пасіонарного Влада Троїцького. Зараз пристрасть Влада перемістилася на інший його проект, більш грандіозний, – Гогольфест, і ДАХ трохи занудьгував. Якийсь період на його майданчику нічого не відбувалося, але в цьому році в ДАХ було запрошено молодий театр Practicum, а ще там практично щотижня показують вистави незалежних проектів. Слідкуйте за афішами!
PostРlay театр
PostРlay театр – незалежні, некомерційні і горді. Вибирають гострі і табуйовані теми (трасгендерность, ополченці Донбасу) і експериментують з формою (фізичний театр, перформанс). Тут панує демократія: художнього керівника у театру немає. Всі рішення приймаються спільно на кураторській раді. Вистави проходять в будівлі закинутої фабрики на Подолі. Тому декораціями слугують бетонні стіни і сталеві перекриття. PostРlay театр за правом заслуговує звання найандеграунднішого театру Києва.
Центр “Пасіка”
Києво-Могилянський театральний центр привернув нашу увагу після того, як став не тільки студентським прожектом відродження традицій барокової драми, а й постійним майданчиком для як мінімум 5 сучасних театральних колективів. Тут показують свої програми BylitsArtCentre, трупа Інни Єрмак, Перший жіночий театр, “Театральна робітня”, трупа Миколи Бабіна. Розкид тем дуже великий: від феміністичної “Сповіді чорніці” до анекдотичних “Халемських мудреців”.
Театр переселенця
Театр переселенця має потужну моральну підтримку Наталії Ворожбит і Георга Жено. Цьому театру всього 2 роки, і він був першим представником документального жанру в Україні. Завдяки грамотному сприянню Театр переселенця сміливо може конкурувати з європейськими документальними театрами. Що він і робить, регулярно виїжджаючи на гастролі. Екшену практично немає. Це – театр-слово, театр-сповідь. Справжні люди розповідають невигадані історії про себе, діляться з глядачами своїм болем, своїми спогадами про радощі, своїми роздумами, своїми мріями. Якщо ви ризикнете прийти, вас накриє зливою емоцій. Відгородитися, як на звичайних акторських виставах, не вийде.
