Генпрокуратура України підготувала підозру Сталіну та Берії відносно депортації кримськотатарського народу.
Інформацію про це оприлюднили 18 травня, підігнавши подію – у кращих традиціях невмирущого совка – відразу до двох дат. До роковин трагедії 1944 року і до річниці прокурорства Юрія Луценка. Цікавий тренд останнього часу: якщо Порошенко помалу приміряє на себе месіанство Віктора Ющенка, то Луценко, очевидно, прагне наслідувати роботу СБУ часів Валентина Наливайченка – з її ухилом в просвітництво та відновлення історичної справедливості. “Мій народ” наздогнав “мою націю” і вже переганяє її. Хоча де в чому Ющенко та його команда були все таки піонерами: принаймні, Сталін вперше став підсудним саме за їхніх часів.
Вісім років тому, у травні 2009-го, Головне слідче управління СБУ починає розслідувати справу “за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 442 Кримінального кодексу України за фактом здійснення посадовими особами геноциду в Україні у 1932–1933 роках, від якого загинули мільйони громадян”. Такою є її офіційна назва. Справу завершили в рекордно стислі (для такого об’єму матеріалу) строки. 31 грудня 2009 року всі 253 томи доказів передали до суду. 13 січня 2010-го суддя Апеляційного суду Віктор Скавронік розглянув справу та підтвердив висновки слідчих СБУ: а саме те, що керівна верхівка СРСР свідомо прирекла українців на Голодомор, а провідником цієї людиноненависницької політики був Йосип Сталін.
Зрозуміло, що працювати у період з 31 грудня по 13 січня (адже до засідання треба було підготуватися навіть за умови, що судові відводилася суто ритуальна роль) українську Феміду міг примусити тільки добрячий штурхан згори. Українці загалом не люблять жертвувати святами – і недавня смерть 4-річної дівчинки, чию операцію в Інституті нейрохірургії відклали на “після майських” – тому підтвердження. Проте повернемося до справи про Голодомор. Цілком очевидно, що її також припасовували до певної дати – цього разу мова йшла про президентські вибори-2010, одному з кандидатів яких терміново знадобився додатковий рейтинговий штрих у вигляді судового вердикту щодо подій 1932-1933 років.
Однак вже 14 лютого 2010 року цей самий кандидат вибори програв. Віктор Ющенко позбувся президентського крісла, а Віктор Скавронік – мантії судді, адже невдовзі після ухваленого ним рішення його звільнили. Звільняла вже нова влада, котрій було байдуже до Голодомору, але не байдуже до того, щоб заповнити простір власними символами та знаками. Тема злочинів комуністичного режиму була поставлена на паузу, разом із тією діяльністю, яку здійснював “перший по-справжньому український президент”. Тепер “другий по-справжньому український президент” та його кишеньковий (і теж “по-справжньому український?”) генпрокурор взялися за повторне засудження Сталіна. Але чи так це вже недолуго?
Розберемо ситуацію по пунктах.
По-перше, якщо з найбільш трагічних сторінок української історії роблять козир, який витягають з рукава тоді, коли чиновницька каденція певних індивідуумів перевалює за екватор або добігає кінця – це вже не просто недолуго. Це і цинічно, і жорстоко по відношенню до ще живих свідків тодішніх подій.
По-друге, до самої процедури засудження є певні питання. Закон зворотної сили не має, а це означає, що інкримінувати злочин за статтею Кримінального кодексу України особі, котра померла за півстоліття до ухвалення такого кодексу, є нонсенсом. На це вказував й Леонід Кравчук – ще під час підготовки справи про Голодомор.
Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого міжнародного правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, які на час їхнього вчинення не становили кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом,
– говорить 7 стаття Європейської конвенції 1950 року.
Але як казав тодішній тимчасовий директор Інституту національної пам’яті Ігор Юхновський, “ми хочемо, щоб український суд підтвердив, що Голод 1932-1933 років був злочином проти людства, що при владі в Україні тоді був режим терору” – і суд виконав те, чого від нього хотіли.
Як видається, неможливо будувати повагу до жертв Голодомору або депортації 1944 року через неповагу до суду і букви закону. І політична кон’юнктура, навіть продиктована найщирішими намірами щодо встановлення справедливості, не може бути виправданням такої неповаги.
Третій момент. Історичні прецеденти “суду над мертвими”, звісно, є. Бо ще Еклезіаст казав, що не існує нічого нового під сонцем, тож всі можливі сценарії вже були колись відіграні. Проте подібні випадки належать до часів, так би мовити, недостатньо цивілізованих. У 896 році Стефан VI, зійшовши на папський престол, надумав судити попереднього понтифіка – Формоза, чий труп вирили з могили та посадили на лаву підсудних. Ще більш відомий приклад – страта вже мертвого Олівера Кромвеля в Британії та суд над заколотим кинджалами вбивцею французького короля Генріха ІІІ Жака Клемана. Обидва епізоди належать до епох, коли на вогнищах ще спалювали відьом. Три-чотири століття по тому людство позбулося звички викопувати покійників – хоч буквально, хоч фігурально. Тому Нюрнберзький процес обійшовся без участі Гітлера. Хоча тут можна заперечити, що засудження злочинів нацизму відбувалося через співвіднесення цих злочинів із тими особами, які безпосередньо сиділи на лаві підсудних в Нюрнбергзі. А генпрокурор Луценко позбавлений можливості привести до суду Сталіна або інших ініціаторів депортації.
В такому разі виникає питання номер чотири. Яка практична цінність підозри, “врученої” Сталіну? Окрім, звичайно, моральної сатисфакції (якщо тільки жертви депортації 1944 року, котрі ще лишилися в живих, її відчувають)? Чи допоможе засудження Сталіна та Берії Україні у тих судових позовах, які наша держава скерувала у міжнародні суди, оскаржуючи теперішні дії Росії в Криму та на Донбасі? Жодної взаємозалежності між перспективою таких судів та засудженням злочинів комуністичного режиму не вбачається. Отож, цей постріл – в “молоко”. Щоправда, у 2010 році Валентин Наливайченко заявляв, що рішення суду відносно Голодомору відкрило шлях для компенсацій постраждалим. Проте це була чистої води демагогія, оскільки компенсувати збитки мала Російська Федерація – як правонаступниця СРСР. А вона цього, ясна річ, не робила і не робитиме протягом щонайменше найближчих сторіч.
І, нарешті, ремарка номер п’ять. В умовах, коли не притягнуті до відповідальності і не засуджені злочинці з кліки Януковича, не розслідувані розстріли на Майдані, не знаходяться за гратами “новітні” крадії та корупціонери, апелювати до давно зогнилого Сталіна означає налаштовувати соціум на дещо дратівливий лад. І це ще м’яко сказано. Бажання генпрокурора отримати дивіденди малою кров’ю, не зіпсувавши стосунки з сильними світа цього, суто по-людськи зрозуміти можна. Проте не можна виправдати. Тож краще б ГПУ опікувалася більш актуальними справами, а їх, на жаль, не бракує й без Сталіна.
