Ольга Балашова, мистецтвознавець, спеціально для УП. Культура
life.pravda.com.ua
Що може бути спільного у міста обласного значення Вінниці та маленького селища Іршанськ в Житомирській області?
Цього літа, абсолютно окремо один від одного, там трапилися художні резиденції. Вони пройшли майже непоміченими місцевими жителями, але за фактом мають історичне значення, оскільки поклали початок процесу децентралізації в українській культурі.
Досвід подібних резиденцій, коли окремі художники та куратори мігрують в рамках країни, привносячи в локальне середовище новий культурний досвід – далеко не перший України. Але на цей раз сталося щось небувале: обидві резиденції – справа рук пасіонаріїв від мистецтва – відбувалися за підтримки міської влади і муніципалітетів.
А це означає, що міська влада виявилися настільки прогресивною, що не тільки не заважали роботі художників, а й надала їм підтримку, в тому числі і фінансову. Перший досвід, тим не менш, виявив безліч проблем, паралельно визначивши й спосіб їх вирішення.
Процес монтажу роботи Назара Білика в Іршанську, фото з фб-сторінки BIRUCHIY contemporary art project
Вінниця. Модель України.
“Значить ви перший раз у Вінниці? Обов’язково сходіть подивитися на наш фонтан. Це така краса!” – З радісної урочистістю порекомендувала нам кондуктор тролейбуса, попередньо відповівши на наше запитання про те, як потрапити до кінотеатру “Росія”.
У цей день там відкривалася підсумкова виставка мистецької резиденції “Над Богом”, заради якої ми і приїхали. Але вона була права, найбільш вражаюче у Вінниці – фонтан.
Навіть якщо ви його не побачите, ви обов’язково багато разів про нього почуєте. Факт, що в місті з майже сімсотрічной історією, городяни найбільше пишаються відкритим чотири роки тому фонтаном Roshen (найбільшим у Європі, звичайно) – дійсно вражає.
Робота Жанні Кадірової на фінальній віставці художників-резидентів у Вінниці, фото з фб-сторінки резіденції “Над Богом”
Вінниця – маленька модель великої України, де пострадянське несвідоме часто перемагає усвідомлений вибір європейського вектора розвитку.
Тут дійсно є затишна манірність провінційної Європи: педантично чисті тротуари і громадський транспорт, який точно за розкладом курсує радянськими вулицями і проспектами, широту і масштаб яких все ще можна розгледіти за кількістю рекламних поверхонь. Але як це зазвичай і буває в провінції, декларована відкритість усьому новому найчастіше існує тут лише на словах.
Тому прибулим з усієї України художникам і кураторам довелося зіткнутися не тільки з байдужою незацікавленістю, але іноді навіть з агресією місцевих жителів щодо своїх творів.
Вінницька резиденція, яку придумали Леонід Марущак і команда кураторів, мала провокативне назву “Над Богом”.
Насправді, ніякої образи почуттів віруючих – просто давня назва річки Буг. Вона являла собою десятиденну і майже цілодобову роботу більше п’яти десятків людей – художників, кураторів, теоретиків і активістів.
Вони працювали над вивченням міського середовища і перетворенням будівлі покинутого і напівзруйнованого кінотеатру “Росія” в модель сучасного культурного центру, де обговорюються проблеми актуальні для всієї країни.
Темою і основним предметом обговорення в резиденції стала лихоманка огульної декомунізаціі, що охопила Україну.
Виставка художників-резидентів, фото з фб-сторінки проекту “Над Богом”
Потрібно сказати, що ця ініціатива викликала помітний резонанс в близькому до художників середовищі. Всі чітко розділилися на три категорії: тих, хто вже побував у Вінниці, тих, хто був там і працював над проектом, і тих, хто тільки збирався туди поїхати.
Раптово для мене і ще декількох десятків людей нічим до того особливо не примітне місто Вінниця стало місцем, куди неодмінно варто було вирушити цього літа, щоб не пропустити щось дуже важливе.
Іршанськ. Конфлікт патріотів.
За кілька місяців до Вінниці подібна історія раптової популярності трапилася з маленьким промисловим селищем Іршанськ на Житомирщині. Геннадій Козуб – меценат і організатор проекту BIRUCHIY – влаштував там художню резиденцію для сучасних українських художників.
До цього Іршанськ був відомий тільки своїми багатими (але цілком вичерпаними) природними ресурсами: янтарем, гранітом, титановими рудниками і знаменитим радянським гігантом – гірничозбагачувальним комбінатом.
Художник Назар Білик в Іршанську, фото з фб-сторіночки проекту
Тепер це місто з’явився і на культурній мапі України, а значить у нього з’явився ще один ресурс – вже невичерпний, при правильному використанні.
Селище Іршанськ з’явиться рядком в біографії знаменитих художників – Жанни Кадирової, Сергія Браткова, Олега Тістола та інших. Тепер їхні твори будуть розповідати про Іршанськ у різних інших містах і країнах, нинішнім та майбутнім поколінням любителів мистецтва.
І навіть при всіх очевидних перевагах, не всі жести художників припали до душі місцевим патріотам. Запрошені до діалогу жителі не цілком розуміють мову, якою до них зверталися художники та куратори.
Фото з фб-сторіночки BIRUCHIY contemporary art project
Мова сучасного мистецтва, часто провокаційна і неоднозначна, вимагає підготовки і знань, яких поки немає в більшої частини населення України.
Досить показова в цьому відношенні історія, що трапилася в Іршанську з Сергієм Братковим.
В одній із зон відпочинку профілакторію, де розселили художників, він запримітив куточок, який нагадав про недавнє комуністичне минуле, яке злилося з сучасною Росією, де більшу частину часу живе художник. І тоді він вирішив залишити в цьому місці свій іронічний коментар, перетворивши зону відпочинку профілакторію Іршанська в неіснуючий (на Венеціанській бієнале) “Павільйон Північної Кореї”.
Сергій Братков, павільйон Північної Кореї, фото з фб-сторіночки проекту
Не складно здогадатися, що місцеві патріоти, не зрозумівши іронії, хотіли вчинити легку фізичну розправу над художником, нібито “пропагувавшим” комуністичну символіку.
Ця історія моментально перетворилася на легенду, за однією з версій якої художник і людина з ображеними патріотичними почуттями таки зустрілися, поговорили і мирно розійшлися, кожен з новим життєвим досвідом.
Чи відбулася ця зустріч насправді не так уже й важливо: показовий сам факт агресивного неприйняття форми при нездатності зрозуміти змісту.
Художник Мирослав Вайда під час резиденції в Іршанську, фото з фб-сторінки проекту
Щось подібне мало місце і у Вінниці, де обговорення комуністичної спадщини стало лейтмотивом усієї резиденції, а окремі роботи піддалися таким же агресивним нападкам з боку обурених глядачів.
Резиденції стали лакмусовим папірцем, що проявив готовність суспільства до конструктивного діалогу.
Мріючи про Європу, ми забуваємо про те, що один з головних європейських принципів – прагнення до балансу інтересів, неможливого без уміння слухати і розуміти опонента.
Практика показує, що звикнути балансувати, слухати і розуміти найпростіше на території мистецтва. І найкраще це видно з досвіду попередніх резиденцій.
“Іршанськ. Рекреація”, фото з фб-сторіночки проекту
Коротка історія резиденцій в Україні
За великим рахунком практика тимчасових резиденцій виросла з совєцької традиції пленерів і своєрідних симпозіумів. Тоді на кілька тижнів художники виїжджали зі звичного для себе простору майстерень на природу в пошуках натхнення.
У таких проектах, як правило, художники були байдужі до контексту і середовища, в якому опинилися. Після розвалу СРСР ця практика продовжилася на комерційних підставах, перетворившись в “кураторські проекти”: куратор збирає художників, меценат вивозить їх продуктивно відпочити, а художники розплачуються за відпочинок зробленими картинами.
Резиденція ж від пленеру відрізняється насамперед тим, що вона починається з зацікавленості художників, кураторів і організаторів в самому місці її проведення.
Це постійне дослідження контексту і те, що називається словом нетворкінг – створення простору інтенсивного спілкування людей, що мають відношення до цього місця.
Перша така резиденція в Україні з’явилася 9 років тому. Її заснувала художниця Алевтина Кахідзе в своєму будинку в невеликому селі Музичі під Києвом.
“Місія резіденції”, малюнок Алевтини Кахідзе, фото з фб-странічці художниці
Проект Алевтини – міжнародний, тут бувають художники не лише з України, але з усього світу. Її резиденти стають носіями унікального знання про контекст. Вони перетворюються на медіаторів, які працюють краще будь-якої пропаганди, тому що їх історії завжди живі та небайдужі. Їхні роботи з Музичів потрапляють в музеї та на міжнародні виставки.
Ще одна міжнародна резиденція, про яку не можна не згадати, говорячи про важливість таких проектів, існувала в донецькій “Ізоляції”. У якомусь сенсі сама Платформа культурних ініціатив була такою резиденцією, запрошуючи в Донецьк найрізноманітніших художників, пропонуючи їм зануриться в нове для себе середовище, а потім розповісти про те, що вони побачили і зрозуміли, у своєму проекті.
Результат роботи однієї з таких резиденцій для фотографів під керівництвом Бориса Михайлова, що проходила в 2012 році, сьогодні має особливе історичне значення. Її учасники створили художній архів-опис міста Донецька напередодні катастрофи, до якого ми ще не раз будемо звертатися в майбутньому, в пошуках відповідей на складні питання.
Програма художніх резиденцій Ізоляції, фото Дима Сергєєв
І все ж, якими б надихаючими не були б приклади попередніх резиденцій, у них не було того, що є у проектів у Вінниці та в Іршанську – зацікавленості муніципалітету та місцевої влади.
З одного боку, сьогодні це може більше заважати, оскільки дають про себе знати політичні конотації або, гірше того, вкусовщина, яка доходила до цензури чи провокуюча самоцензуру організаторів.
Але, з іншого, – якщо Іршанський і Вінницький досвід буде засвоєний і впроваджений й іншими українськими містами, то зовсім скоро сучасна культура цілком може стати чинником соціальної мобілізації та динаміки в економічному житті міст.
Бразильські художники в гостях у Ізоляції, фото з фб-сторіночки IZOLYATSIA. Platform for Cultural Initiatives.
Як змінити місто за 9 років
Такий крихітний і малопомітний крок, як підтримка резиденції муніципалітетом окремого міста, означає зміну масштабу мислення.
Місто і його культура мислиться частиною чогось більшого, про що необхідно знати і чим хочеться ділитися. Це свого роду офф-лайновий прояв філософії like & share, процвітаючої в соціальних мережах.
Резиденції – це один із способів подорожувати, отримувати новий досвід і знання, не покидаючи меж рідного міста.
Закриті локальні спільноти за допомогою гостинності та спілкування змінюються, перетворюються в більш відкриті, охочі більшого і здатні на більше. І в маленьких містах цей ефект завжди більш помітний, ніж у великих.
Художник Віталій Кохан під час резиденції в Іршанську, фото з фб-сторіночки BIRUCHIY contemporary art project
Працює це повільно, але вірно. Запитайте як змінилося маленьке селище Музичі за останні 9 років. На вигляд воно залишається таким самим. Але уроки малювання у місцевій школі веде одна з кращих українських художниць. Британці, купивши тут нерухомість, перебувають в абсолютному захваті, – вони впевнені, що регулярні вернісажі сучасного мистецтва відбуваються в будь-якому українському селі.
Місцева бібліотекар, вирішуючи як провести вихідні, може вибрати між знайомством з новим сінгапурським / німецьким / польським художником і збиранням врожаю на власному городі, а продавщиця Музичанського магазину не так давно стала вивчати англійську, щоб розуміти, що ж їй розповідають дивовижні покупці.
Художники Микита Кравцов, Жанна Кадирова, Денис Рубан в Іршанську, фото з фб-сторіночки BIRUCHIY contemporary art project
З іншого боку, біографії всіх приїжджих сюди одного разу художників назавжди вписуються в історію Музичів (резиденція Алевтини так і називається – “Розширена історія Музичів”). Хто знає, можливо, деякі з них стануть легендарними і тоді, при вмілому зверненні, навіть у найменшого селища одного разу з’явиться невичерпний туристичний ресурс.
Адже якщо подумати, навряд чи багато хто з нас мріяв б потрапити в маленьке містечко Арль на південному сході Франції, якби не Вінсент Ван Гог, який його прославив, забезпечивши туристами на століття вперед.
Так що для досягнення шуканого ефекту потрібно зовсім небагато: горизонт планування і стратегія розвитку міста, як мінімум на дев’ять років вперед.
