Кожна держава потребує власних національних міфів. А особливо – романтичних образів, що відіграють важливу роль в історичному та культурному самовизначенні народу. Для України таким образом є козацтво. Для когось козаки – славетні степові лицарі, безстрашні оборонці рідної землі, для інших – розбійники і грабіжники. Тож спробуємо дослідити, ким є козаки для сучасного українця і ким вони були для наших пращурів упродовж століть.
Оскільки запорозьким козакам заборонялося заводити на Січі дружин та дітей, вони мали шукати інших шляхів поповнення своїх рядів. Упродовж усього часу свого історичного існування, козацтво могло відтворювати себе лише за рахунок постійного допливу людей із навколишніх територій. У різні часи від 75 до 95% козаків складали власне етнічні українці, інші ж, на диво, були вихідцями з російських, балканських земель, і навіть з території кримського ханства. Але, коли брати поняття не чистоти крові, а духу, то, безперечно, тут запорозьке козацтво було на всі 100% східнослов’янським православним. Термінами на кшталт “український” до кінця 18-го століття історики оперують дуже і дуже обережно.
Попри вкорінений образ козака – охоронця християнського світу від мусульманського, – відомо, що серед запорозького козацтва було чимало представників інших етносів, в тому числі й татар. Та чи суперечить це класичному уявленню про лицарів із шаблями? Аж ніяк!
Коли ви читаєте, що Запорізька Січ була етнічно толерантним середовищем, це правильно лише почасти. Адже можна також прочитати, що серед козаків було багато євреїв, турків, татар… Якщо б ви вказали на запорожця 17-18- го ст. і сказали б “та це ж вилитий турок чи татарин”, то він би і був турком чи татарином, але оскільки він прийняв хрещення, вважалося, що він “наш”.
Так само не було євреїв на Запорізькій Січі. Точніше, вони були лише у вигляді торгівців, які приїжджали на деякий час. Якщо ж єврей хотів стати козаком, то він, відповідно, приймав хрещення. Зазвичай це супроводжувалося наданням йому прізвища на кшталт “Перехрест”. Усіх, хто переходили з ісламу чи іудейства увнашу віру, вважали козаками і давали їм подібні прізвиська.
Послуговуючись поняттям “нація”, ми сприймаємо його виключно у сучасному розумінні, не тільки як соціо-культурну, а й генетичну єдність. Проте у давнину категорію “нація” визначали геть інші критерії. У ті часи стан іудейства чи перебування в ісламі автоматично перекреслювався прийняттям християнства. Домінуючою ознакою було віросповідання.
Також цікавим є те, що у давнину спільного для всіх образа козака не існувало. Нам відомо про Запорозьке, гетьманське, слобідське козацтво. Поряд з тим існувала і надвірна міліція польських магнатів, яку теж сприймали як один з проявів козацтва.
Найближчим образом для нас є запорожець, проте і саме Запоріжжя було далеко не однорідним. Взагалі-то, лицарський образ козака тьмяніє перед багатьма історичними фактами. Але чому? На Запоріжжі в основному існувала козацька верхівка, яка мала шляхетне походження і усвідомлювала свою відповідальність перед людьми. А поряд з нею жила так звана “сірома” або “голота”, з якою і пов’язують антисоціальну поведінку козаків.
Тож запорожці іноді сприймалися як ревні побірники православ’я, як борці за щастяукраїнського народу в цілому, але з іншого боку в певні історичні періоди за різних обставин певні групи запорожців сприймалися як гультяйський, розбійницький елемент, який не виконував покладеної на нього народом місії. Саме співвідношення цих двох прошарків і створювало у різні часи більш негативний чи, навпаки, позитивний образ запорожців.
