«Кіно задовольняє одвічну потребу колективного несвідомого — потребу людей в спільних спогадах», – каже Мартін Скорсезе, кокетливо виблискуючи очима з-під своїх гігантських окулярів. І без сумніву, маестро має рацію. Тим паче, що цими довгими січневими вечорами ми усі впадаємо у ескапічну святкову сплячку: хочеться тепла, солодощів, мерехтливих вогнів і спільних атмосферних моментів. То ж чи не найкраще шукати їх у цих чарівних керованих сновидіннях – у чудових різдвяних фільмах?
«Щасливого Різдва» («Joyeux Noël», 2005)
IMDb: 7.80
«Грудень 1914 року. Історія, яка не потрапила в підручники»
«Війна перетворює у диких звірів людей, які народжені жити братами», – писав Вольтер. І справді, немає нічого абсурднішого, аніж війна. А тим паче, війна перед Різдвом.
В основі цього фільму – реальна історія, яка трапилась у ніч з 24 на 25 грудня 1914 року, коли на деяких постах Західного фронту в Бельгії і Франції установилось неофіційне перемир’я. Солдати ворогуючих армій опустили зброю і зустрілись на нейтральній території, щоб, забувши на кілька годин про тваринну жорстокість й смертельні постріли, поспівати колядок, поїсти бельгійського шоколаду і від щирого серця привітати одне одного з Різдвом.
Фільм, після якого так віриться у справжнє.
«Квартира» («The Apartment», 1960)
IMDb: 8.30
«Якщо колись, ганяючись за щастям, ви таки знайдете його, то, наче старенька бабуся, що шукала свої окуляри, здивовано усвідомите, що щастя увесь цей час було перед вашим носом.»
Не поспішайте, помітивши рік фільму, гарячково кидатись до наступного – хіба ж фільми мають термін придатності? А тим паче цього не можна сказати про творіння Біллі Уайлдера, які вже точно пройшли півстолітнє випробування часом. Хто ж не пам’ятає його кінострічки «Свідок обвинувачення» із елегантною Марлен Дітріх чи «У джазі лише дівчата» із чарівною Мерилін Монро?
І цей фільм, знятий Біллі на піці його творчого злету, їм аж ніяк не уступає у тонкості гумору, у наповненості діалозів і, звісно ж, у майстерно підібраному акторському складі.
Меланхолічна атмосфера засніженого мегаполісу, де так легко відчувати себе самотнім посеред мільйонного натовпу незнайомців і Сі Сі Бакстер – простий офісний працівник, маленький гвинтик у злагодженій корпоративній машині. Покинувши надії отримати омріяну посаду завдяки своїй щиросердечній праці, він знаходить не вельми благородний, але успішний спосіб сподобатись управлінцям – позичати свою затишну квартиру для їхніх любовних утіх. Однак коли Бакстер зустрічає Фен, прекрасну депресивну леді і захоплюється нею, усе змінюється, адже Фен – коханка боса, одна із тих багаточисельних жриць його альковного храму.
Цей фільм, рідкісно універсальний витвір, його можна дивитись як і в інтелігентній компанії елітарної богеми, в обіймах коханої людини, так і в гордій, приємній самотності. «Квартира», наче вірний друг, делікатно підлаштовується під тебе— підбадьорливим усміхом усуває рештки меланхолії, чи навпаки, якщо потрібно, навіває легкого тривожного суму. Настільний фільм, вартий безкінечної кількості переглядів.
5 Оскарів і 5 номінацій ненав’язливо натякають: це не фільм – це істинний шедевр.
«Залягти на дно у Брюгге» («In Bruges», 2007)
IMDb: 8.00
«Чорт, хлопче, а може це і є пекло? Ціла вічність у Брюгге…»
Божественна амброзія для навіть найбільш розпещеного кіноманського шлунку. Унікальний симбіоз наповнених діалогів Тарантіно, тонкого англійського гумору Гая Річчі, душевного психологізму Достоєвського, високого символізму Данте Аліг’єррі, естетичної еклектичності Уеса Андерсона, і усе це – у майстерному авторському стилі Мартіна МакДона.
Казково зимовий Брюгге – місце збору всілякої сюрреалістичної нечисті: янгольських білявок-драгдиллеррів, карликових бабіїв на амфетамінах, амстердамських повій, товстозадих туристів із Америки і харизматичних вбивць із муками совісті.
У центрі трагідомедії – Рей (Коллін Фаррел), неврівноважений хлопчина із напливами суїцидальних настрої, неконтрольованої агресії, і водночас – геніальний майстер сарказму і привабливий залицяльник.
Для нього Брюгге – місто втечі. Але, як відомо, сенсу у подорожах немає, адже у яку б глушину ти не забрався, ти всюди береш із собою себе. Тому цей бельгійський середньовічний пристанок – швидше, стан душі, безнадії, тривожності і відчаю, місце розплати за ті криваві вчинки, які він здійснив – чистилище. Поруч із Реєм у Брюгге приїхав його напарник Кен (Брендан Глісон) – злочинець із душею митця, що із сльозами на очах оглядає архітектурну красу міста і інфантильно радіє милозвучним колядкам. Їх бос, Гаррі(Райф Файнс), як людина із унікальним даром псувати життя усім, хто знаходиться навколо нього, ідеально доповнює це кримінальне тріо.
Своєрідне кіно, чудові брови Фаррела, неповторна французька краса Клеменс Поезі, перевтілений Аластор Муді і Волдеморт на ймення Гаррі.
Ну і Брюгге – зимове місто розплат.
«Фільм повинен непокоїти глядача наче камінець у черевику», – повчав геніальний Ларс фон Трієр. Браво, МакДона, ти досконало впорався із цим завданням.
«Багно» («Filth», 2013)
IMDb: 7.10
«Happy Christmas and all that shit»
Шотландія – країна великих переможців. Вона принесла світу волинки, телебачення, віскі, батончики «Mars» і його, збочинця-сержанта-детектива Брюса Робертсона. Хлопець, він, звісно, непоганий, навіть харизматичний. Якщо не брати до уваги те, що він расист, сексист і гомофоб, що регулярно понюхує кокаїн, змушує 15-річних дівчаток робити йому blowjob, постійно блює, підставляє колег і методично сходить з розуму. І як не дивно, це не заважає йому займати високу посаду і сподіватись на підвищення. Брюс – частина системи, але не тому, що хоче викорінювати з неї зло, а тому, що хоче сповна взяти участь у цьому поліцейському балі маргіналів.
МаккЕвой тут розкрився наповну, феєрично скинувши амплуа лузера-романтика і з блиском влізши у шкуру специфічного гидотного типа, з цілим спектром всеможливих відхилень.
«Багно» — це енергійна і надзвичайно галюциногенна драмо-комедія, яка зайвий раз підтверджує, що психічне захворювання могло б бути дуже і дуже захопливою штукою, якби все було не так трагічно.
Гідна екзанізація Уелшового «Лайна». Хоч це і не ода Різдву, але мерехтливі гірлянди, засніжене шотландське містечко і чудова гра для корпоративів від Брюса створює специфічну зимову атмосферу. Усе що треба для несімейного перегляду.
«Різдвяна історія» («A Christmas Carol», 2008)
«Різдво придумали нероби!»
Роберт Земекіс – надзвичайно талановитий режисер: хто ж не пам’ятає його фантастичну трилогію «Назад у майбутнє» чи уже мейстрімний шедевр – «Форреста Гампа»? Цього разу він теж не підвів: екранізація Діккенса студією «Disney» у компанії таких зірок як Джим Керрі, Гарі Олдман, Колін Ферт і Робін Райт не може пройти повз увагу жодного кіномана.
Якщо ви хочете на кілька годин повернутись у дитинство, відчути свято у його морально абсолютиському сприйнятті, зануритись у казку і стати трішечки добрішими, цей фільм – саме для вас. Вмощуйтесь зручніше, загортайтесь у ковдру, вмикайте мерехтливі вогні і готуйтесь до приходу Скруджевих Духів Різдва.
«Фанні і Александр» («Fanny och Alexander», 1982)
IMDb: 8.10
«Дитинство, заховане у різдвяних спогадах.»
У кожного кіномана наступає момент у житті, коли йому хочеться чогось дуже оскароносного (4 перемоги і 2 номінації), глибоко драматичного і… довершено скандинавського. От тоді і приходить на допомогу Інгмар Бергман.
Фільм «Фанні і Александр» — прощальний поклін великому кінематографу від цього культового шведського режисера. Філософська і багатопластова, психологічно і емоційно висвітлена історія із життя сім’ї театралів Екдаль являє собою чисту естетику філігранно продуманого кіно.
По Бергману, художник, актор, режисер, драматург — це не професія, а стан душі, яке може спричинити важкі страждання, але від якого не можна втекти, заховатись і відмовитись. Режисер – остання інстанція, що здатна викроїти в світовому хаосі реальності безпечний шматочок фантазії та заховати туди глядача й самого себе. Кіно – це мистецтво управління невиразним. Бергман – митець і, будьте певні, – точно один із найкращих.
«Помінятись місцями» («Trading Places», 1983)
IMDb: 7.50
«День, коли масони пошкодували або Марк Твен у розрізі Уол-Стріт»
Жоден різдвяний маст-воч не обійдеться без атмосферної американської комедії. А жодна атмосферна американська комедія не обійдеться без білозубої посмішки Едді Мерфі.
Брати Д’юк – чаклуни-масони, власноки гігантської компанії на Уол-Стріт. Одного чудового передріздвяного дня вони вирішили побавитись із людськими долями і укласти доволі дивне парі: що будь-хто, навіть випадковий безхатько із вулиці, може керувати величезною компанією.
Поставивши на кін цілий долар, брати знашли для свого експерименту вуличного шахрая Біллі Рея Валентайна (Едді Мерфі), якому і запропонували очолити компанію замість респектабельного бізнесмена Луїса Уінтропа Третього (Ден Ейкройд), який не мав ні найменшої гадки про те, як кардинально з наступного ранку зміниться його життя.
Чудова комедія 80-х від старого-доброго Голівуду, здатна викликати у вас найщиріші у світі посмішки. І безумовно – однозначно варта перегляду.
______
Звісно ж, ніхто не заперечує першість Кевіна із «Сам удома» у створенні святкової атмосфери, безумовної ніжності, що віє із різвяних історій «Реальної любові» чи необхідності переглянути «Це чудове життя» Френка Капри. Хороших фільмів, які дарують казковий настрій цими зимовими вечорами і справді безліч. Просто оберіть якийсь собі до душі, сповна насолоджуйтесь канікулами і не сумуйте. Адже як влучно казав Альфред Хітчкок: «Кіно – це життя, із якого вирізали усю смертельну нудьгу».
Фільми збирала Олеся Шпак
