Завжди благодатна тема жаху не перший десяток років балансує між другосортними жанрами і візуальними шедеврами. За довгий період свого існування у хоррора з’явилися десятки піджанрів: картини про серійних убивць, інопланетян, фантастичних істот, фільми жахів про Хеловін і т.д. Однак найуспішнішим залишається первісна категорія фільму жаху – містика.
Підбираючи філми на Хеловін 2016, пропонуємо простежити еволюцію містичних фільмів жахів і згадати 7 найбільш знакових жанрових картин:
“Носферату. Симфонія жаху” (1922)
Однією з найяскравіших складових класичного хоррору вважається містифікація за рахунок напівтемряви і гри тіней. Таким прийомом ми зобов’язані німецькому кіно-експресіонізму періоду 20-х років. Повноцінний жанр фільму жаху народився в Німеччині в 1922 році з виходом фільму “Носферату. Симфонія Жаху”. Режисер картини Фрідріх Вільгельм Мурнау зняв класичну історію про вампіра за мотивами роману Брема Стокера. “Носферату” став першим кінематографічним використанням персонажу графа Дракули.
“Дитина Розмарі” (1968)
Починаючи з 30-х і до кінця 50-х років жанр хоррор перейшов у категорію дешевого блокбастера. Не замислюючись про якість сценарію, фільми жахів штампувалися десятками щорічно, ставши феноменом поп-культури. У той період з’явилися культові персонажі – Фанкенштейн, Людина-невидимка, Мумія, Перевертень, Зомбі, Годзіла.
Проте вже в 1968 році Роман Поланскі схрестив містику і саспенс, вигаданий Хічкоком, щоб показати одну з кращих картин на окультну тематику − “Дитина Розмарі”. Картина примітна своїм прийомом недомовленості, яким надалі користуватимуться багато режисерів фільмів жахів.
“Той, що виганяє диявола” (1973)
Після довгого періоду прихованої містики і великого інтересу до психологічних нуарних трилерів, по-справжньому шокувати публіку вдалося режисерові Вільяму Фрідкіну, який зняв культовий фільм “Той, що виганяє диявола” в 1973 році. Натуралістичнішого хоррору до того часу ще не було. Сатанинська тема, розвинена раніше в “Дитині Розмарі”, тут отримала своє обличчя у вигляді 12-річної дівчинки, одержимої дияволом. Крім нової хвилі фільмів про екзорцизм, картина може похвалитися істериками і втратами свідомості глядачів під час прем’єри, а також забороною показів в декількох країнах Європи.
“Полтергейст” (1982)
Схема “домашнього жаху”, коли сюжет картини розгортається в замкнутому просторі з проявами надприродного − жанр, який здобув широку популярність завдяки класичному хоррору “Полтергейст” Тоуба Хупера і Стівена Спілберга. Незрима присутність духів, що дають про себе знати рухомими меблями, літаючими предметами, невидимими ударами, тут майстерно скомбінована з новими можливостями кінематографу початку 80-х − фентезі-тематикою, яку режисер реалізував у вигляді вражаючих візуальних спецефектів.
“Дзвінок” (1998)
Жанр, який звів з розуму Голівуд на початку 2000-х − J-Horror (японський жах), не мав би такого культурного значення якби не картина Хідео Накати “Дзвінок”. Грунтуючись на фольклорних містичних історіях Сходу, японський хорор заінтригував глядача психологічною складовою жаху і статичною постановкою кадру. Такий мінімалістичний стиль без зовнішніх спецефектів, а також образ “юрей” − японський привид-дівчина з довгим волоссям − донині користуються великою популярністю.
“Відьма з Блер” (1999)
Новою жанровою знахідкою сучасних фільмів жахів стала картина “Відьма з Блер”. Малобюджетний проект Деніела Міріка і Едуардо Санчеса створив одну з найяскравіших містифікацій жанру, що змусила глядачів нишпорити по Мережі в пошуках додаткової інформації та зведень новин про цю, нібито, реальну історію.
Знятий в жанрі “мок’юментарі” (схрещення художнього фільму і документалістики), “Відьма з Блер” забезпечує лякаючий ефект присутності за рахунок любительської зйомки і відсутності “кінообробки” у вигляді монтажу, музичного супроводу і побудови сюжету. Виявилося, що немає нічого страшнішого реальності.
“Хатина в лісі” (2011)
На перший погляд стандартна історія в стилі тінейджерского хоррору, “Хатина в лісі” вперше за довгий час стала справжнім постмодерністським осмисленням жанру фільму жахів. Галаслива компанія з п’яти друзів тікає на вікенд побешкетувати в ізольовану від усього світу сільську хатину. Однак те, що відбувається далі, підсумовує головні образи та штампи хоррору, повністю презапускаючи жанр.
Режисер Дрю Годдарт раптом вирішує відповісти на одвічне кінематографічне запитання про природу страху, розбираючи кожну з представлених тут сюжетних ліній, іронізуючи над старими прийомами залякування. Така проба зрозуміти, в якому напрямку рухається жанр хоррору вселяє надію, що сучасний жах ще не вичерпав себе і знає, чим нас налякати.
