ak-inzt.net
Про 26-ту Бердичівську артилерійську бригаду чи, точніше, її діяльність під час бойових дій на Донбасі, знають мало. Вхід журналістам до неї якщо не асекречений, то принаймні не дуже вітається. З огляду на кілька причин. Одна з них – небажання самого командування бригади «світитися в ЗМІ». Їхня справа, як нам пояснили, «виконувати бойові завдання, а не роздавати інтерв’ю про подвиги. У нас просто звичайна робота». І все-таки журналістам “Голосу України” вдалося побувати в одному з найважливіших підрозділів бригади, прожити з його бійцями кілька днів у бліндажах, побачити їхню «звичайну роботу» і переконатися, що виконання артилеристами бойових завдань – це і є той подвиг, про який вони не люблять розповідати в інтерв’ю.
На озброєнні бригади дуже серйозна техніка. Настільки серйозна, що навіть російські зайди це визнають, підраховуючи втрати своєї техніки та живої сили.
Втім, бригада славиться не тільки точністю далекобійних артилерійських установок, показаних на знімках, а й бійцями, більшість яких ще вісім місяців тому були глибоко цивільними людьми; у них уявлення про військову роботу пoв’язувалося хіба що зі спогадами про строкову службу в армії в далекі (а в декого в дуже далекі) молоді роки. Неоголошена війна відразу змінила все. Служба в умовах справжніх бойових дій затуманила ліричні спогади свіжими щоденними буднями: з вогнем ворога і «отвєтками» на нього, з перемогами і втратами побратимів, з нелюдською втомою і впертим, дуже впертим бажанням визволити українську землю від сепаратистсько-російської наволочі.
«Я людина миролюбна. Тому воюватиму до кінця. До перемоги»
Луганськ від Житомирщини, звідки родом Олександр, начебто далеко, але і цей край він уважає своїм: «Аякже, це ж Україна…». Саня, як називають його товариші, має позивний “Американець”, скорочено «Американ». Ще його інколи називають «полковник Американ», хоча, звісно, це перебільшення.
Військове звання в Олександра значно скромніше. Але справа не в кількості зірок чи у їх відсутності на погонах «в миру агронома» з Ружинського району славного поліського краю. Командир узагалі нам напівжартома-напівсерйозно уточнив, що «Американ у душі генерал». Саня тільки у вуса всміхнувся:” «генерали» емоцій не показують…
Позивний з далеким заокеанським підтекстом Олександр вибрав не випадково: він перейшов до нього за спадком. Прадід колись, ще до революції, поїхав до Америки на заробітки, а коли переможці-більшовики пообіцяли селянам землю, повірив і повернувся на батьківщину. Повірив, звісно, даремно, але то інша історія. Прізвисько «Американець» міцно приклеїлося до його нащадків і ось майже через сто років обернулося позивним для правнука.
Олександра мобілізували в березні. Викликали 17-го до військкомату на кілька днів, які тривають уже вісім місяців. Щоправда, був у відпустці. Безмежно радів побаченню з родиною, але зізнається: багато на що в рідних краях довелося подивитись іншими очима. Дратують молодики призовного віку, які пиячать у барах і нахабно цікавляться, чи «багато бабла накосив в АТО». Таким був змушений не тільки на словах радити поїхати на війну і самим переконатися у зискові від такої “комерції”: «Американ» нахабства не зносить…
Але якщо чесно, то зведений баланс не на користь війни: мирне життя в Олександра вочевидь переважало активами. Мав господарство, майже все довелося збути, бо дружині самій було важко з ним упоратися. Одне слово, вдома «Американ» міг «викосити» грошей багато більше, але чесно пішов захищати Батьківщину, без жодних «відкосів” від мобілізації. Тому дуже гидко, коли хтось «розумний» вважає себе не «лохом»: мовляв, хай інші воюють, а я вдома залишуся. Правдою чи неправдою. Хоча яка правда в ницості?
«Хто каже, що ми тут «атошні» лопатою загрібаємо, ласкаво просимо до нашого бліндажу. Місце знайдемо…», – обіцяє Олександр усім, хто «воює» з пляшкою, заздрісно зазираючи у чужі кишені.
– Я міг би бути головним агрономом Луганської області, – «Американ» швидко відганяє неприємні думки, – стільки за цей час тут полів об’їздив, здається, кожний горбик, кожну долинку знаю, як у рідному районі.
– То, може, тут вас такою посадою наділять?
– Е, ні. Додому хочу. Але це ще не скоро буде. Знаєте, я людина миролюбна, тому воюватиму до кінця. До перемоги. Щоб мир настав на всій нашій землі. Від Карпат до Донбасу…
Зима приходить несподівано не лише для комунальників?
У перемогу вірить не тільки «генерал у душі». Майже всі, з ким ми розмовляли в 26-й бригаді, переконані: вона неодмінно настане, але коли? Ще одне запитання – чому й через кого вона відтерміновується на невизначений час?
Так, донедавна армії в нас, по суті, не було. Вона відродилася майже на зачищеному місці: міністри оборони часів Януковича дуже постаралися, щоб у Москви було з нами мало мороки. До речі, навіть бердичівську артилерійську «стратеги» хотіли “відстратегувати” до мінімуму: на щастя, не встигли – так званий головнокомандувач накивав п’ятами аж до Ростова…
Це все зрозуміло. Але минуло вже досить часу, щоб по-азаровськи не списувати все на «папєрєдніків». Принаймні за місяці АТО можна було проаналізувати, що треба зробити для успішного проведення зимової кампанії. Те, що агресори не розпрощаються з нами на час холодів, начебто було зрозуміло всім. Мабуть, тільки в Міноборони та в Генштабі наївно сподівалися, що російський медвідь злякається морозів і повернеться в «ісконную берлогу» до теплішої пори?
Проблеми у бердичівців сьогодні, напевно, типові для наших Збройних Сил. Спасибі рідному міністерству за нагоду переконатися у можливостях волонтерського руху – теплим одягом наче забезпечені. Бракує інших речей. Потрібен автомобільний транспорт, особливо вантажні машини. Доки КрАЗ запустить на повну потужність виробництво «Козака», можна придбати ті КамАЗи, що виставлені на продаж у багатьох містах, кажуть військовики. Узагалі потрібне держзамовлення на військове обладнання, вкрай важливе для армії у зимовий період. Наприклад, спецнамети. Їх можуть продукувати в Україні, як і багато інших речей військового призначення, а то, виходить, беремо кредити, збагачуємо чужі економіки, а власна…
Багато обладунків морально застаріли. Якщо, скажімо, речмішки у нас зразка 1943 року – то це добре для зйомок ретрокіно чи музеїв воєнної історії. Для сьогоднішніх бійців вони не підходять, але, схоже, ці дрібниці на тлі нестачі серйозної техніки у бойовій готовності нікого не цікавлять. Здається, втім, що й технікою не дуже переймаються…
Ще в бригаді – і не тільки в 26-й – обурюються відсутністю контрпропаганди в інформаційній війні. У визволеному Щасті, наприклад, майже безперервно працює сепаратистське радіо. Новини, повірте, ще ті! Ми сміємося, але місцевим ця інформація навіює геть інші емоції. Коли десятки разів повторюють про злочини українських силовиків, які до того ж «за законом мають право на двох рабів-аборигенів», люди починають вірити навіть у гірші для себе перспективи, хоча на вулицях ніхто не затягає їх у ярмо, навпаки, ділиться продуктами. А як діє на мізки російсько-радянська попса про «батянів-комбатів»! Хоча інколи «сепар-радіо» навіть робить нам своєрідні компліменти. У рекламних блоках, які прокручуються через певний проміжок часу, «армія ЛНР» запрошує на службу фахівців з протиповітряної оборони: мабуть, бойова авіація «укрів» уже наближається до кордонів маленької, але пихатої від власної «геополітичної ваги» Лугандонії.
Чому мовчить наше радіо в цих місцях? – загадка. Один з командирів також дивується. Каже, що контрмовлення на окуповану територію передбачено військовими циркулярами.
Ну і врешті бійці не приховують найбільшого дефіциту: чітких наказів найвищого командування. І політичної волі керівників держави для визволення української землі від ворожої навали.
Людмила Коханець, “Голос України”
Фото Олександра Клименка
