reporter.zt.ua
Після виходу з-під Дебальцево та інших сусідніх сіл частина українських віськових осіла у Артемівську, що за 45 км.
Серед них і наша 30-а окрема механізована бригада. На жаль, є поранені, вбиті.
“Трохи потріпало нас”, – кажуть бійці.
Хлопці базуються в різних місцях Артемівська.
Під час, так званого, перемир’я хлопці ремонтують техніку, іноді відпочивають, відходять.
“Втомлені страшенно, змучені, але бойовий дух на місці”, – кажуть.
Про війну говорити не хочуть.
“Нащо воно Вам треба”, – відповідають.
Про владу та військове керівництво теж не багатослівні.
“Самі все знаєте”, – наполовину з посмішкою.
По очах видно, що довелось їм пережити та побачити. Тому просто бажаю їм витримки і дякую, що вони є.
Правда, фотографуються із задоволенням – посміхаються, особливо, коли чують, що для Житомира.
Стали, перекурили.
“Оце там по дорозі на Дебальцево, бачиш, Луганське (біля Світлодарська, за 25 км від Артемівська – ред.). За ним вже не наша земля. Там “сєпарський” блокпост вже”, – каже один із воїнів. Сумно затягується.
“Ну, нічого. Ще повоюємо”, – і посміхається.
Техніку знімати дають не завжди.
“Нас і так з неба щодня знімають”, – говорять.
Хлопці чорні від копоті, облаштовують місця для життя, копошаться під машинами. У багатьох згоріли і речі, і документи після відходу. Ходять і працюють у багнюці. Тут же їдять, перуть, миються.
“Сюди доїжджають волонтери не часто. Більшість до Слов’янська і назад. Хоча сміливці бувають. За що дякуємо”. – говорить один з командирів, приймаючи допомогу, яку привезли цього разу.
Самі волонтери твердять, що збирати допомогу стає все важче. І через ситуацію економічну, і через не бажання, недовіру.
“Люди відповідають, що ми не даємо, бо не знаємо чи довезете, або ніби самі все завозимо. Але солдати дзвонять постійно. І коли приїжджаєш, то розумієш, що тут рідко хто буває, особливо в нашій 30-ці, а потреб у хлопців море. Часто просто не дають, бо наче немає чого. Правда, коли їздиш по місту, бачиш – клуби та кафе не пустують. Але хай кожен робить так, як йому підказує совість та громадянський обов’язок. Всерівно, хороших людей вистачає. Возити стає теж все дорожче – подивіться на ціну бензину. Та зупинятись не збираємось. Хто як не ми? Хоча це виматує і постійно думаєш, що не поїдеш більше. Але приїхавши, розумієш, що не зможеш просто сидіти і їсти борщ перед телевізором вдома”, – розповідає Паша, волонтер з Новоград- Волинського .
Волонтери радять: хто ще сумнівається чи чогось не розуміє, хай спробує сам приїхати до солдатів хоч раз. Тоді питання, а за що там воюють, відпаде само собою. Як і постійно критичний настрій в рядах, так званої, “диванної сотні”.
Назарій Томчук
