Головне, про що треба знати про місто – це те, що воно є батьківщиною Лесі Українки. То тут, то там вам про це будуть нагадувати. Приблизно так само, як в Білій Церкві нагадують про її засновника Ярослава Мудрого.
Звягель (він же Возвягель чи Звяголь) документально відомий з 1256-го року. Причому в Іпатіївському літописі згадується, що тоді місто спалив князь Данило Галицький. Дещо раніше жителям Звягеля вдалося відкупитися від татаро-монголів (це заклало торговельні традиції містечка, активно розвинуті згодом чималою єврейською громадою). А от від грізного галицького князя відкупитись не вдалося.
Інтернет із задоволенням смакує легенди щодо походження назви “Звягель”. Виявляється, походить вона не від прізвища одного з українських прем’єрів, а за сумісництвом громадянина Ізраїлю, шахтового магната й депутата Партії регіонівЮхима Звягільського. Все значно романтичніше.
Річкою Случчю, колись судноплавною, кораблі ходили і в день, і вночі. Аби убезпечити судна від небезпечних тутешніх скель, на ніч через ріку перетягували канат з дзвонами. Звякання, звягання тих дзвонів і дало ім’я місту.
Ще кажуть, що землі тут були багаті на залізні руди. Звичним ремеслом місцевих чоловіків було ковальство. Здалека чути було металевий дзвін. Ніби й коваля одного звали Звягелем.
В словнику Даля є слово “звягать”. Це 1) лай вообще, собственно лисий; 2) шум, крик, звук, брань, брюзжанье; 3) докука; 4) клянча, безотвязный проситель; 5) плакса, визгливый ребенок; 6) брюзга, бранчивый воркун. Не надто романтично, але значно більше схоже на правду.
Але ж ні, натомість знавці санскриту знову вишукують якісь споріднені корені. Так “звя” – то святий, а “гель” – то сонце.
Після погрому, вчиненого Данилом Романовичем, Звягель відродився, але не на правому низькому, а на лівому стрімкому березі Случі. У складі Великого князівства Литовського Взвягель жалується то одному, то іншому поміщику. Аж поки не стає власністю князя Костянтина Острозького у 1501-му році.
На крутому березі Случі князь будує у 1507-му році ренесансну фортецю. Поруч постають князівський палац і костел.
У 1620 р. містечко вже мало п’ять вулиць – Ринкову, Вільхову, Церковну, Підлипську та Калеченську, два передмістя – Запружковське та безіменне, дві церкви – Замкову та Спаську. Острозькі дбайливо ставились до своєї власності – у Звягелі була лікарня, школа, а саме місто обкопане ровом, обведене валом, загороджене “тином дубовим” з чотирма баштами.
І костел, і замок, і вали спалять під час Хмельниччини закони грізного козацького ватажка Максима Кривоноса. Місто спустошили, а поляків і жидів передушили.
Війни тих літ завдали Звягелю чималої шкоди. Короткий час тут розташовується Звягельський полк, який налічував до чотирьох тисяч козаків. Але вже в 1660-і роки про місто згадують, як про пустку.
На початку XVIII ст. власником Звягеля стає польний гетьман Юрій Любомирський. РідЛюбомирських володіє величезними землями Волині і Поділля, зокрема і сусіднім Рівним. Відбудовується костел, замок (вже як мисливський, а не оборонний). Споруджуються нові церкви, велика синагога, а також великий костел. Для його будівництва навіть розберуть шматок замкової стіни. (На фото не він).
Проте до самого поділу Польщі й переходу під Російську корону Звягель залишається заштатним прикордонним містечком.
Свій шанс місто отримує в 1795-му році. Указом імператриці Катерини II на нових російських землях утворюється Волинське намісництво з центром в Звягелі.
На честь такої події його перейменовують в Новоград-Волинський. Вважається, що певну протекцію новому губернському центру склав брат останнього фаворита російської імператриці Платона Зубова, котрий був одружений на останній власниці міста, доньці Каспара Любомирського.
Новоград-Волинський викуповується у власність корони за 333 тисячі 579 крб. Але в місті банально не виявляється підходящих для розташування адміністративних установ будівель! Причому їх бракувало не лише для губернського апарату, але навіть для повітових адміністрацій.
Поскольку же в Новограде-Волынском не имеется еще приличных зданий для помещения губернских присутственных мест, то доколе домы тамо не будут построены, учредить на первый случай пребывание оных в Житомире, где и ныне находится Губернское Волынского наместничества начальство, – мовилося в указі від 5.07.1795 р.
За пару років центром Волинської губернії офіційно стає Житомир, враховуючи, что в нем помещаются уже губернския присутственныя места, имеются постройки, сделанныя частными людьми и хозяйственныя заведения губернских чиновников.
Місто, яке так і не стало губернським, в першій половині XIX століття залишається глибокопровінційним. П’ять з п’ятисот кам’яниць, дві площі, одна мощена бруком вулиця.
При въезде в город по крутой каменистой дороге от самой речки имеется небольшая неправильная площадь, от коей во всю длину проведена одна прямая улица на пространстве полуверсты, вымощенная камнем. Прочие же, поперечные улицы, коих не более четырёх, узкие, весною и осенью грязные и неудобно-проходимые. Дома деревянные, большая часть их принадлежит евреям, построенные весьма тесно и некрасиво, большей частью покрыты соломой. …Город не имеет хорошего вида и как бы среди лесов и болот находится.
Після війни 1812-го року в місті постійно квартирують військові. Тут навіть діяв один з центрів декабристського руху. В наші дні в Новоград-Волинському базується танкова бригада.
В приміщенні поштової станції в 1845-му в Новограді зупиняється Тарас Шевченко, тоді художник художником Археографічної комісії. Добре, що і пам’ятник йому тут поставили відповідний тодішньому віку поета.
Попри вигідне географічне розташування, Новоград-Волинський розбудовувався дуже повільно. Лише спорудження Києво-Брестського шосе спонукало до активнішого розвитку. Нарешті будується міст через Случ – до того вантажі переправляли поромом.
13 лютого 1871 в родині Ольги та Петра Косачів народилася донька Лариса — згодом українська письменниця, відома як Леся Українка. Запис про народження Лариси Петрівни Косач є в метричній книзі міської Соборної Преображенської церкви. Лариса прожила в Новограді-Волинському від народження до переїзду родини доЛуцька весною 1879.
Найреспектабельнішою вулицею міста залишалася (та й залишається) Корецька. Нині вона носить ім’я Шевченка, а після революції її називали ще й Ленінською. Це вона була тою єдиною в місті вулицею, яка була хоча б частково забрукована. Причому зроблено це було за рахунок коштів єврейського товариства та завдяки наполегливому примусу міської поліції. Повністю вулицю покрили бруківкою у 1850-х роках, коли проклали Києво-Брестське шосе.
На ній розташовувались переважно двоповерхові будинки з магазинами, аптеками, банками. Більшість з них згоріли під час грандіозної пожежі 1919-го року. Тоді в Новоград увійшла банда Стояноського. А Червона армія з гармат з іншого берегу Случі почала обстрілювати центр міста снарядами з запалювальною сумішшю. Протягом шести годин вщент згоріли центральні вулиці, базар, біля 1000 будинків, магазинів та лавок. У пожежі було знищено і вулицю Корецьку, яка вигоріла повністю аж до міського парку, де відкрита місцевість не дала вогню поширитися далі.
Нова влада забудовує згорілий центр міста бараками, а його околиці – військовими містечками. Військовим передається багато вцілілих будівель, у тому числі й палац поміщика Мезенцева, нащадка одного з давніх власників Звягеля – Якова Мезінця. (Нині тут штаб 30-ї механізованої бригади).
В 30-х роках більшовиками було знищено більшість храмових споруд міста, у тому числі центральні костел і собор.
Синагогу не підірвали, а розмістили там якісь майстерні. В наші дні ніщо не нагадує про культове походження цієї будівлі.
Повоєнна відбудова доповнила сучасний образ міста характерними на той час рисами.
Сучасний Новоград-Волинський, навіть попри дев’ятиповерхівки, місцями виглядає доволі старомодно.
Зате тут надзвичайно чисто. Все місто заставлене типовими смітниками. Навіть у подвір’ях – біля кожного під’їзду.
У міському парку працюють водограї.
Біля колишнього замку, перетвореного під час недавньої реконструкції на ігровий майданчик бавляться діти. Чавунна композиція по центру – то насправді Лукаш і Мавка – нагадує, що тут народилась Леся Українка. Ви ж не забули?
Бонус-трек. Музика Івана Мамайчука (місцевий композитор), слова – Юрія Ковальського (місцевий поет).
Гімн Новоград-Волинського
Де висока круча, скеля стрімка,
Голосисті дзвони небо торка,
Слава сивих віків,
Гордих батьків
Плине, наче Случ-ріка
Ми твої, Возвягелю, дочки й сини,
Рідна Леся з нами сонцем весни.
Слово правди звучить
І пломенить,
Наші душі боронить.
Молодої волі стелиться шлях,
Ключ від щастя долі в наших руках.
Піднімайся, рости,
Садом цвіти,
Слався, місто, у віках!
